Київські контури. Вибрані вірші

Могильний Аттила

«У моєї дружини…»

У моєї дружини подерся сандалик — сідаю лагодити, сідаю ремонтувати. Доки майструю, доки мудрую, отримую прочуханку: ще б пак: подерся сандалик. — Як цього капосного сандалика відремонтувати? — питаю дружину. — Ніяк! — каже — треба дружину поцілувати, бо вже капосний сандалик від-ре-мон-то-ва-ний!

«Дзвенів цей світ…»

Дзвенів

цей світ, дзвеніла далечінь і сум дзвенів теплом тонкої ниті. Надходить літо, із незграбних слів такий видобувається мотив, що треба знов і мріяти, і жити.

«Він був геть зболений, але…»

Він був геть зболений, але нас протинало й розтинало його скажене кабаре. Його призначили на час, та він ударив — не прогавив — і збурив повені і нас. Йому везло — кришталь і зло в цих поселилися покоях, а нас, тверезих, не було. Був трунок і вода, а ще — домашні дами без піжами і погляд злий через плече.

«Задума днів і дні задум…»

Задума днів і дні задум: Держава, Воля і Росія. Ночами колобродить сум і повертається Надія. У спогадах і сивині ти замовкаєш. Ніч — це простір, в якому блимають вогні, неначе очі ніжні й гострі. Кого чекаєш? Ти пройшов шляхом незвіданим і лютим. Куди ж пішла твоя любов, неначе батальйон під Крути?

«Вільшаного короля барви…»

Вільшаного короля барви гудуть червоним гудінням метро. Вертаюся в свою ізольованість, в пробивання ґрунту рослиною. Кола обмежень, квадрати табу, кільцевий рух змії — думка йде по колу червоних і зелених ромбів. Відгортання Всесвіту — перетворення підлоги в стелю. Переходячи з простору в простір, набуваємо нових друзів, такої ж видозміни, як підлога і стеля. Тяжіння об'єму до абсолюту і відсутності граней. Поєднання за валентністю передбачає нові елементи, зокрема любовний трикутник, за винятком соляної кислоти і кухонної солі. Лексика сягає далі, ніж розуміння: в окремих випадках не вистачає слів, тоді мислимо образами. Співіснування простору перетворює мене в куницю, що женеться за мисливцем. Бояри ладнають пастку. Втікаючи, ховаюсь у твоїх снах.

«Продзеленчали, відцвіли юнацькі вірші.…»

Продзеленчали, відцвіли юнацькі вірші. Спаковані валізи. Пил на шафі. Ми від’їжджаєм. Час минати звідси, не забуваючи листів і фотографій. З легких тенет дзвінок проріже сутінь, і

телефон меланхолійно забанує. Ми від’їжджаєм. Пам'ятати мусим про речі, що минаються не всує. З чужих квартир, мов на шкільній перерві, ми вириваємось з надій, з повстань і крахів. Весна минає. Проведи іще раз, не забуваючи листів і фотографій.

Дике поле. Серед снігів на згарищі

Ніч оповила мене. Ніч, золотава і тиха. І передвістям лиха — віхола, що мине. Холодом потягло з дальніх країв надхмарних. Лихо мине. Намарне це опівнічне золото. Жалить жалка жалінь. Тихо, святково і пусто. Несамовитим згустком розколихалася тінь.

«Осінь. І я повернувся сюди…»

Осінь. І я повернувся сюди, де проживаю під Знаком Біди, де самотою, неначе сліди, грузнуть і тижні, і Знаки Біди. Осінь. І я повернувся в той дім, де пригадаю осінній камін іншої осені. Морок і тлін в серці справляють дзвін-передзвін. Осінь. Але товариства нема. Горло стискає тривога сумна, наче шовковий аркан навздогін з льоту метнула білява зима.

«Так, наче життя скінчилось.»

Так, наче життя скінчилось. Так, наче збираюся вмирати. Кожен спогад закінчується болем, кожен спогад закінчується гіркотою. Безцільне блукання знайомими вуличками, безцільне пересування з дня в день. Зустрічі, вірші, пошуки роботи — дія інертних сил, без мети, без насолоди, байдуже, невразливо, неспішно човгаю. Так, наче хочу вмирати, але в кінці кожної байдужості чекаю мети, чекаю азарту. Дописую хеппі енд, немов сподіваюсь отримати листа з далекої Юності.

Іван Малкович

Династійний київський поет

Аттилі Могильному випало пройти свій творчий шлях у звичній для українського митця шапці-невидимці — обмаль статей про його книжки, обмаль згадок у пресі.

На щастя, за останні два-три роки у розмовах з кількома американцями, що цікавляться українською поезією, несподівано зринало Аттилове ім’я із незмінними захопливими ескападами про англійські переклади його віршів, які напрочуд суголосні західному світовідчуванню. Це й не дивно, адже Аттила — поет найбільшого українського мегаполіса, і в його поезії чимало образів і настроїв так чи інак співзвучних з тими ж американськими бітниками, та й сам він під кінець життя зовні став дуже схожий на бітника, але не через епатаж, а просто тому, що в його житті пішло щось не так.

Проте в його поезії — з осяйними чотами вершників, урочистими княжими виправами і половецькими очима кельнерок київських кав’ярень — мені передовсім вчувається мимовільне відлуння Дарагана і Ольжича. І, звісно ж, раннього Антонича, але якогось дуже київського. А в останніх поезіях — пронизлива мандельштамівська безвихідь… У віршах Аттили Київ постає повнокровною україноцентричною Меккою. Мова його віршів точна, шляхетна, рішуча і рвійна — так могли розмовляти давні українські княжичі, що, вирушивши колись у небезпечні військові чи мисливські виправи, несподівано зринули в сучасному Києві.