Київські контури. Вибрані вірші

Могильний Аттила

ХИМЕРИ

Цикл

1. Незбагненне марево

Безмежжя цього простору, що торкнувся наших очей, — нетривке, наче пам’ять пригаслих губ, і треба пройти через холод оцих пустель, де кожна поразка людини — наче коштовний рубін у залізній оправі шолому. І тому ця данина червоних тонів має сплачена бути, і все промине, навіть тепле каміння храмів, що спрагло обличчя підняли, в чорних пісках зникаючи. А тоді, на межі, надійде щось забуте давно, наче сміх, або плач, або просто далека

луна срібних звуків, що в просторі тихо падають.

2. На похмурій вулиці

Потойбіччя снігів починається там, де ледве мріють долини з вузькоколійками в глибині, а тут — як акварель невідомого майстра — оголеність шпилів, що самотою ідуть до неба крізь холодне світло пожовклої зими. Через це треба мовчки ввійти в колихання повітря на вулицях темних і мокрих, де двері під’їздів пофарбовано іржавою фарбою, а плями на стінах — це тільки ознака віків проминаючих, і не потойбіччя шукати, а мить найкоротшу, бо лиш голуби, наполохано вилітаючи з вікон горищ, можуть вивчити кожен вигин черепичного моря під крилами.

3. Химерна весна

Від того, що день стає все прозоріший, сніг, як іскристий пророк, прозорість цю перетворює у легку мелодію дахів, що, мов пасма кольорового диму, піднімаються вгору з Подолу. Стримані сплески яскравих тонів — у довершеній чіткості кам’яного слов’янського міста, де камінь — тонкий і прозорий, мов гілля дерев, і тільки під вечір паморозь, ледь струменіючи, тендітна, як скло, незграбний ескіз кохання малює, коли почуття ще туманні і дивні і, мов крізь серпанок, вулиця проступає з рядами зелених будинків, що вгору ідуть, порослі мохом.

4. Патріотична химера

Осінь прийшла, як повільний нічний трамвай, випереджаючи смерть, задзвонила падінням червоного листя під ноги, і я назвав твоїм іменем Україну, бо мусив цей край ще хтось полюбити так сильно, щоб тільки коханням назвати його. І все, що я мав, що ледь проглядало, мов замок, потьмарений в завісах дощів, змаліло, і враз ранковий туман провулки закутав аж по карнизи будинків, сховавши від ока і листя, яке опадало, і цинкові відра зі сміттям, і сірі машини, накриті брезентом; і ледве доніс цей запах ялин і глибоких озер, що лиш у долонях твоїх лишився, як спогад про вічність.

5. Лірична химера

Коли надходить час іти коханим, то тільки музика, як передчуття вокзалу принесе спогад про золотаві плечі жінки, що на тлі білих ковдр були тільки як сонячний відблиск на речах, залишених у кімнаті. Ми прощаємось трохи сумно біля входу в метро, і наш подих розтає в морозному повітрі, незграбний, як міф про вічне кохання. І тільки коли наші очі зустрічаються, ми посміхаємось легко і просто, і ця посмішка, ніби вогники цигарок вночі, вихоплює з темряви наші обличчя, і раптовий спалах очей, і розуміння того, що наше прощання — світле, як музика полину край шатра, край сонця мандрівного.

6. Химера в індустріальному

пейзажі

Напевно, тому, що в нас не було філігранних старих дзиґарів, що можуть на ратуші час вибивати, час пік нас провіз у тісному тролейбусі. І світ нам явився, де лінії автострад були, ніби руки коханців, і музика в барах — бурхлива, як яхта, яка всі вогні засвітила і мчить серед рифів вночі, блискуча від піни морської.

7. Оголена химера

Одноманітність дощів, мов біла піна жерделів в годину цвітіння, асфальт інкрустує неймовірним блиском, і одне мерехтіння від стін кам’яних відлунює як доказ того, що кохані приходять непомітно, наче луна у примарному сяйві дощів з кольоровими струмками води на мокрому одязі, щоб тільки очима, а не тихим дотиком губ легенду про Беатріче творити.

РЕНЕСАНС

Цикл

1. «Візантія і присмерк…»

Візантія і присмерк — ранковий, мов присмак цикути, і гойдання дахів черепичних — наче шовк колісниць і плащів. Увійти у цей день — як до леза ножа доторкнутись. Увійти в опалеву кімнату з галереями пристаней і човнів. Асфальтована вуличка рухом недбалим відімкне сонний порт і поезію телеграм, і на тлі цих зелених дерев червону цеглу будинків — наче давньої книги тонкий і потертий сап’ян. Біле сонце слов’янське від сотні суєт піднімає це місто на вежі і списи і малює навпроти легке і кохане обличчя чи дівчатка, чи панни, чи так — ренесансу портрет.

2. «Полудень, курява…»

Полудень, курява, все різке і суворе настільки, що навіть вода в водограях кольору золота стала. (Наша пристрасть вже кинула нас в тінь від парасольки над столиком, краєвид на Поділ і піняву прохолоду склянок) Трохи сумно тому, що здається пом’ятим і зайвим одяг, місто, життя, тільки сонце — тягуче, як мед, учить всіх переможених, що лиш те насолода, що кров’ю і силою взяте, і в граничній яскравості фарб наші слова — ясні, ледь посріблені зовні коханням темним, як татарський набіг.

3. «Ввечері машини поливають вулиці…»

Ввечері машини поливають вулиці, і асфальт стає оксамитовим, наче звук флейти, і це оксамитове звучання вечора стелеться над нами, мов запах розквітлих вишень. Врешті ж, музика подібна до слів, а тут — просто раптом докотилася луна від трамвайного цокотіння, чи далекий гудок пароплава, а чи сміх безтурботний тих, що місто це називали своїм, а були так недовго, що лише майоріння потертих плащів, запах полину і втомлених коней залишали в цих стінах.