Ключ Давидів
Шрифт:
27 вересня (14-го за старим стилем) православна церква відзначає свято Воздвиження Чесного Животворящого Хреста Господнього.
Походження свята пов’язане з торжеством християнства під час правління Костянтина Великого (IV сторіччя), який спорудив на місці Голгофи і Гробу Господнього храм Воскресіння. Згідно з дослідженнями блаженної пам’яті протоієрея Олександра Меня, це місце з перших років існування Церкви привертало увагу християнських прочан, але на початку II сторіччя імператор Адріан, який вороже ставився як до юдейства, так і до християнства, вирішив знищити усі сліди обох релігій. Він повністю перебудував Єрусалим, назвавши його Елією, зрівняв Голгофський пагорб, засипав печеру св. Гробу й побудував там храм Венери.
Коли імператор Костянтин
Через деякий час Палестину відвідала престаріла мати Костянтина Олена. Євсевій не повідомляє про те, що їй вдалося знайти справжній Хрест Христовий. Але в другій половині IV сторіччя ця реліквія уже вшановувалась в Єрусалимі. Св. Кирило свідкує, що частини Хреста були розіслані по всій імперії (див. Св. Кирило Єрусалимський, Оголошувальні слова, IV, 10). Згідно свідчення св. Івана Златоустого, ознакою, за якою взнали, що це саме Хрест Господній, був напис на ньому (див. Св. Іван Златоустий, Бесіда 85). На початку V ст. Руфін уже впевнено пов’язував знахідку з іменем св. Олени, а історик Созомен біля 440 року записав сказання про те, як цариця шукала Хрест і знайшла його закопаним в землі поблизу Голгофи. Щоби впевнитись у його справжності, на святиню поклали мерця, і він ожив. Після цього патріарх “воздвиг” (тобто здійняв) Хрест над натовпом молільників (див. Созомен, Церковна історія, II, 1).
Те, що свідоцтва про цю подію у Євсевія відсутні, стало приводом для істориків вважати оповідь Созомена легендою. Хоча в тому, що Хрест було дійсно знайдено, немає нічого невірогідного. Згідно з юдейським звичаєм, знаряддя страти покладали в братську могилу разом з тілами розіп’ятих. Ось чому Хрест Христів міг бути похований поруч з розбійниками. Як би там не було, але вшанування Чесного (тобто Дорогоцінного) Хреста має велике загальнохристиянське значення. На честь цієї святині і було встановлено свято Хрестовоздвиження.
Самий знак хреста з сивої дохристиянської давнини був символом Божественного і вічного життя в багатьох релігіях. Але після Голгофи абстрактний ієрогліф став реальним знаменням (прапором) спасіння.
Шлях християнина – це шлях хреста й подвигу. Інакше кажучи, це шлях терпіння, перенесення скорбот і переслідувань за Ім’я Христове та небезпек від ворогів Христа; шлях нехтування благами світу заради Христа, шлях боротьби зі своїми пристрастями й похотями. До подвигу у міру сил своїх закликаються усі віруючі: “А ті, що Христові Ісусові, розіп’яли вони тіло з пожадливостями та з похотями” (Гал. 5.24). Моральне життя не обходиться без внутрішньої боротьби, без стриманості. “Багато бо хто, що про них я вам часто казав, а тепер говорю навіть плачучи, поводяться, як вороги хреста Христового. Їхній кінець – то загибель, шлунок – їхній бог, а слава – в їхньому соромі... Вони думають тільки про земне!“ (Филип. 3. 18 – 19).
Вся історія Церкви будувалася на подвигах: на стражданнях мучеників першохристиянства і подальших сторіч, які засвідчили віру й не полюбили життя свого аж до смерті; на самовідданій праці, особистих аскетичних подвигах, на досягненнях духа в боротьбі з плоттю. І так донині прикрашається християнство сповідниками та мучениками за віру во Христа. Такий жереб не тільки окремого християнина, але й усієї Церкви в її сукупності: бути гнаними за хрест Христів. Церква в багатьох тяжких періодах своєї історії переносила відкриті скорботи і переслідування, мученицьку смерть кращих служителів її, – а в інші періоди, навіть, здавалося б, благословенні, – переносить скорботи від внутрішніх ворогів, від недостойного образу життя членів її, а, зокрема, людей,
Православний догмат (догмат – грецьк. “визначення істини”) про Хрест звучить так: Хрест є шлях християнина і Церкви. Ми повинні щодня розпинати в собі гріх (разом з Христом), щодня вмирати для гріха (разом з Христом), і тоді то ми й воскреснемо у життя вічне разом із Ним.
Але при цьому Хрест є й силою Церкви. Духовними очима позираючи “на начальника віри і вершителя Ісуса”, християнин черпає духовні сили в свідомості того, що за хресною смертю Господа настало воскресіння, що хрестом “переможено світ”, що якщо з Господом помираємо, то з Ним і царюватимемо, і в з’явленні слави Його радітимемо і восторжествуємо (див. 1 Петра 4.13).
Хрест є, нарешті, і знаменом (прапором) Церкви. З того самого дня, коли Спаситель ніс на Своїх раменах хрест на Голгофу і був розіп’ятий на справжньому, матеріальному хресті, – хрест став видимим знаком і знаменом християнина і Церкви.
Коли віруюча людина завжди має перед собою образ Хреста Христового, постійно нагадує собі його, знаменує себе хресним знаменням, – вона, по-перше, нагадує собі, що християнин покликаний іти стопами Христовими (“Я є Шлях...”), переносячи в Ім’я Його скорботи та втрати за свою віру; по-друге, християнин зміцнюється силою Хреста Христового для боротьби зі злом в самому собі і в світі. І, по-третє, – сповідує, що чекає з’явлення слави Христової, другого пришестя Господа нашого Ісуса Христа.
Тропар (основна пісня) свята: “Спаси, Господи, людей Твоїх, і поблагослови надбання Твоє, перемогу побожному народові нашому на супротивників подай, і Хрестом Твоїм охороняй нас – оселю Твою”.
ПОКРОВА
На початку Х сторіччя, в 903 році, грецька імперія перебувала у великій небезпеці. На столицю Царгород (Константинополь, нині – Стамбул) напало вороже військо сарацинів (сарацини – нащадки Сари, дружини Авраама, а точніше – нащадки невільниці Сариної Агарі, яка народила Авраамові сина Ізмаїла “на колінах Сари”. Сарацини – то араби). Перед лицем ворожої навали народ щиросердо молився до Господа та Пресвятої Богородиці про заступництво. І ось одного разу під час палкої молитви на всенічному богослужінні, на літії, у Влахернському храмі, що стояв над Чорним морем, Матір Божа вислухала гарячі молитви вірних.
Церковний переказ так розповідає про цю подію. Серед молільників була людина, угодна Богові – святий Андрій Юродивий, а також учень його святий Єпіфаній. Вони стояли біля амвону (передня частина вівтарного підвищення – солеї – перед іконостасом, на якому священики виголошують проповіді) і слізно молилися за спасіння міста й усієї країни. Раптом, піднявши очі до неба, вони побачили Пречисту Діву в оточенні святих ангелів, пророків та апостолів. Вона молила Бога про спасіння світу, і Своїм омофором осіняла, покривала вірних, на знак того, що бере народ під Свою опіку (омофор – довгий широкий і стрічкоподібний плат. Грецьк. “омофор” = “наплічник”. Це частина облачання єпископа. Омофор прикрашений хрестами й покладається на плечі архієрея, нагадуючи йому, що він повинен турбуватися про спасіння заблудлих, подібно до євангельського доброго пастиря, який, відшукавши пропалу вівцю, несе її додому на своїх плечах).
Тоді св. Андрій в духовному піднесенні звернувся до учня свого: “Чи бачиш ти, брате, Царицю всіх, Яка молиться за увесь світ?” – “Бачу, отче мій духовний”, – відповідав Єпіфаній. Святі мужі довго споглядали на це чудесне явлення і сповістили про нього усім присутнім в храмі. Дізнавшись про це знамення милості Божої і Його Пресвятої Матері, вірні повернулися до домівок своїх переповненими духовної радості та надії. Дійсно, незабаром сарацини були переможені. Грецьке військо прогнало завойовників, і Церква встановила святкувати це чудо в той самий день, коли воно сталося, тобто 1 жовтня. Від греків його перейняли і ми, і святкуємо свято Покрови Пресвятої Богородиці та Пріснодіви Марії 14 жовтня (1 жовтня за старим стилем).