Кобиздохівські оповісті
Шрифт:
– Бог із ним, із зерном, його вимести в один раз, а дзвони вчепимо. Головне - ціла.
І давай товариш танцювати по килиму і приспівувати:
– Ціла, ціла, ура, ура!…
Потім зупинився і питає:
– А могили в підвалі теж збереглися?
Марія подумала і каже:
– Взагалі, там зерно лежить, але пам’ятаю, що якісь плити ще є. Малою була, то лазила через вікно, дивилася…
Начальник водички попив із сифона, заспокоївся і почав по порядку розповідати…
Тут одне уточнення суттєве: оповість ця записана з уст Марії. Баба вона працьовита і тямуща, але вчилася на трійки, і з пам’яттю не все гаразд. Отож, можливі окремі
І от цей король пригадав раптом, що у нього в Кобиздохівці родичі. Не смійтеся! Слово честі!… У отого панича, що мужиків перешмагав, був такий собі двоюрідний дядечко - бідний, як костьольна миша, але дуже хоробрий шляхтич. Усе він їздив по світах і воював за свою і їхню свободу. І якось занесла його доля у ту „чи то Ефіопію, чи то Сомалі”, а може й берег Слонячої Кістки. Колонізаторів, правда, вигнати не вдалося, бо він був один, а їх багато, зате пам’ять про себе залишив. І ще - дитинку. Ця дитинка народилася від дочки якогось вождя, а як став онук цього вождя дорослим, то проголосив себе королем чи принцем і почав будувати соціалізм і на цьому ґрунті потоваришував з Брежнєвим.
Не втомилися? Вже закінчую. Так от, товариш монарх, бачите, хочуть відвідати могилу свого діда - національного героя його маленької, але незалежної країни… А цей дід ще одного фігля втнув - щоб насолити племіннику, котрий відмовився фінансувати дядечкові приватні національно-визвольні війни плюс поліпшення генетики уярмлених націй - перед смертю показав ксьондзу дулю і сказав:
– На тобі, приблудо ватіканська, замість сповіді! Кличте попа! Бажаю помирати у вірі православній.
Що було й пророблено кобиздохівським батюшкою - і висвятили, і в церкві поховали неофіта, щоправда, у підвалі.
Ну, якби африканський брат Брежнєва заздалегідь про все це розповів, то йому б організували і церкву підходящу, і могилу за першим розрядом - з почесною вартою юних піонерів під салютом. Так ні - приїхав і подавай йому одразу могилу з героїчним дідом! Хто ж так робить? Ні, рано їхній монархії незалежність дали. Йому сентименти, а ти тут бігай і шукай - де вона в біса, ота Кобиздохівка, а в ній церква, а в церкві - ще й могила на додачу. Якби він нашим був, то можна було б його поперти з кабінету так, щоб аж загуло. Але ж він імпортний, та ще й товаришем Брежнєвим на вась-вась. Хоч і чорненький, а не дурненький.
Лапікуриха: Серденько, а політкоректність?
Лапікура: А це куди?
Лапікуриха: А туди, що на негра не дозволяється казати „чорненький”. Бо то расизм.
Лапікура: А казати на нього, що він негр, можна?
Лапікуриха: Теж ні. В Америці - афроамериканець, в Англії - афробританець, у Греції він буде афроеллін…
Лапікура: А якщо він з самої Африки, то що - афроафриканець?
Лапікуриха: Сонечко моє, от тебе тільки зачепи… До речі, дай спокій Леоніду Іллічу. Він що - теж у Кобиздохівці бував?
Лапікура: Хвалити Бога, ні. З нас і Сталіна з Тимошенком вистачило - по зав’язку… Але це потім. Поїхали далі.
Отож, поява Марії у високих кабінетах була сприйнята достеменно як дарунок долі. А коли вона заїкнулася щодо прохання, то у неї лише одне спитали:
– Встигнете за пару днів зерно звідти забрати і ремонт такий хоч би зробити, щоб фотографія витримала? А решту ми на себе візьмемо. Бо, знаєте, через Товариство охорони пам’ятників це за сто років не зробиш. З попом - надійніше…
– А чого ж не прибрати, - погодилася Марія, - приберемо. У нас уже й піп є!
Начальник над церквами - руками замахав:
– То ваша справа, то ваша справа!… Я на церкву дозвіл даю, а ви слідкуйте за порядком!
Отак і повернулася Марія у Кобиздохівський нововідкритий приход із резолюцією. Вже вдома роздивилася, що від хвилювання підсунула на підпис і прохання, і довідку від Солов’я. А начальник на обох, не роздивившись, начертав: „Дозволити у порядку винятку, як таку, що є пам'ятником історії міжнародного значення”.
Церква в Кобиздохівці знову працює. Править у ній батюшка Василь - небіж дядька Стоп’ятюка, красивий мужчина, через якого не одна молодиця у селі лишилася, а не подалася до міста, як у інших селах, де церкви немає або піп старий…
Ага, ось іще що: коли першому секретарю райкому принесли „персоналії” майбутнього кобиздохівського пастира, він крик здійняв:
– Що ви мені подали? Безпартійного на керівну посаду? Та ви що? Подуріли?
Ледь умовили…
Монарх у Кобиздохівку не приїхав, щось йому тоді перешкодило. Фотограф із Москви, правда, був, зняв могилу славетного діда на карточку і вислав її у Африку. Потім, кажуть, король перебіг у прийми до Саудівського монарха, передумав будувати соціалізм і навіть прийняв іслам. За що мусульманський колега подарував йому пару мільярдів готівкою. На хрестини…
Щоправда, отой африканський кобиздохівець таки чемним хлопом виявився. Бо на чергові Жовтневі свята надіслав Брежнєву телеграму: так, мовляв, і так, дорогий брате, всі ми належимо Аллаху і рано чи пізно до нього повернемося. А про світову революцію, під яку я у тебе гроші брав, не хвилюйся. Ми її обов’язково спроворимо під зеленим прапором Пророка. Тоді й кредит поверну.
Лапікуриха: І що, повернув?
Лапікура: До копієчки. Щоправда, аж у 1998 році. Якраз перед дефолтом. Надіслав поштовим переказом: Москва, Кремль, Брежнєву. Єдине що - позичав у доларах, повернув у рублях. Але цифра збіглася.
Лапікуриха: А що ж москалі?
Лапікура: А нічого. Поставили штампик: „Адресат вибув” і повернули назад в Африку. По курсу після інфляції. Мовляв, ні в чому собі не відмовляйте, Ваша Величність.
Та батюшка, котрий зараз, зрозуміло, вже не дуже молодий, не впадає у відчай. Вечорами уважно вивчає історію Африки - а раптом ще десь вирине нащадок невгамовного кобиздохівського шляхтича, і вдасться на церкві ще й купол позолотити.