Кобиздохівські оповісті
Шрифт:
Ледь не забув!..
Отой кобиздохівський родич, що приїхав за свою дочку до Солов’я просити, так він через не нашу королеву теж у халепу вскочив - не дай Боже!
Повернувся Соловей у рідне село, почав працювати, аж тут якогось дня, коли він в обідню перерву на березі з вудкою сидів, надходить до нього дружина отого прохача і питає:
– Слухай, ти мого придурка у місті часом не здибав? Бо як поїхав до тебе про дочку домовлятися, то як у воду впав…
Соловей зойкнув, ляснув себе по лобі і побіг на автобусну зупинку як був - у халаті і з вудкою в руках.
Воно ж як розгорталося: родич - не
Коли Соловей примчав у область і розшукав бідолаху, тому вже вибрали рідкісну хворобу і успішно розпочали курс лікування. А чиясь чи то дочка, чи то дружина навіть почала на ньому дисертацію робити. Тому визволити родича вдалося не без складнощів, тим паче, що йому там самому сподобалося - як тільки переляк відійшов.
– Це ж, - каже, - нормальна лікарня, і люди як люди. А вдома що? Дурдом із ранку до вечора…
Перелікували сердечного!
Сітка для кроликів
Отой самий Солов’їв родич, що через не нашу королеву у „самашедший дом” втрапив, не цією історією популярності здобув. Мало хіба народу в ті роки, скажімо, замість вироку діагноз отримували? Що було, то було, куди ж дінешся! Дядько цей, Косупа його прізвище, я вже десь про нього, здається на ходу згадував, фундаментально попух невдовзі через сітку для кроликів.
Знову ж таки, по порядку. Косупова хата стояла якраз на два метри праворуч воріт футбольного поля. Тому, коли місцеві майстри м’яча, готуючись до розиграшу кубку району, відробляли удар, гула Косупова хата. Добре, коли стінка, а як у вікно? А як іще на додачу, крім вибитої шибки, брудний м’яч влітає вам у борщ? Га? А коли, приміром, знову ж таки, окрім шибки, розносить сулію з самогоном марки „первак”, залишивши купу гостей без тихої радості? Отож то й воно!
Тому в неофіційному гімні (наголос на першому складі) кобиздохівських футболістів, пісні під таємничою назвою „Тара-ра-гопчики”, є куплет, присвячений дядькові Косупі:
У Косупи шість м’ячів, два у Євдокима, А як треба грать в футбол: „Дай м’ячика, Діма!”З Косупою ви все зрозуміли: він оті м’ячі забирав, як писали в титрах повоєнних зарубіжних фільмів, „в качестві трофея”. Дядько Євдоким тримав хату на протилежному кінці стадіону, але там вікно було лише одне, та й то в комору, тому втрапити було тяжко. Діма - син Тронца, голови сільради, позичав свого м’яча на відповідальні матчі, бо Косупа, з поваги до радянської влади і її органів на місцях, Діминого м’яча віддавав.
Ну, повернемося до медичного конфузу з дядьком Косупою, родичем психіатра Солов’я.
Додому, як я вже казав, жертва медичної конфузії повернулася неохоче. У божевільні було не так погано, як коло рідної жінки, і ніхто у футбол під вікнами не грав. А потім, язикаті земляки одразу обізвали його „малахольним”, що було по-перше правильно, а по-друге, полегшувало розмову. Бо коли раніше говорили: „А який це Косупа - з Причепівки,
Тому покрутився, покрутився бідолаха, та й знову подавсь у місто: якраз надійшла ота клята мода у найкрасивіших куточках України як не АЕС пхати, то бодай хімкомбінат. Нашому Поділлю не пощастило: атомну енергетику проворні сусіди перехопили, тож залишилась нам „велика хімія”. Така велика, що будівельників не вистачало. Тому брали кожного. Взяли і дядька Косупу, хоча він ще до того, як у психушку втрапити, кельму від пательні не відрізняв. На загальне здивування прижився наш кобиздохівський малахольний на будові, і за пару років стара Косупиха почала вихвалятися, що „їм” скоро в городі квартиру дадуть, і вони туди жити переїдуть. Старий дід Синюшко, правда, сказав на це: „Видать, та „велика хімія” не потребує великого розуму, раз наш Косупа у них за передового ходить”. Але хто б не позаздрив: місто, газ, гаряча вода, теплий туалет і ковбаса, у три рази дешевша, ніж у містечковій кооперації.
Як це раптом приїжджає у двір до районної лікарні „швидка допомога” з номерами обласного центру, а з неї виходять двоє кремезних хлопців із волошковими петлицями і виводять дядька Косупу. Село остовпіло - після 53-го року жоден представник цього серйозного відомства інакше, як у цивільному, у Кобиздохівці не показувався, а тут одразу двоє чекістів у формі, та ще й з Косупою!… Гості завели дядька у кабінет до Солов’я і мовчки здали його лікарю під розписку про невиїзд. Косупів, звісно невиїзд, Соловей таку бомажку ще після скандалу з королевою одержав. Нічого такого не сказали. Ну, там висловили жаль, що Косупова мама ще в колисці чимось не похлинулась. Але то таке! Повернулись і поїхали.
Старший, правда, на порозі зупинився, обернувсь і видно було, що дуже йому вже кортить висловитися конкретніше. Але стримав він себе, лише здоровенного кулака мовчки Косупі показав і поїхав разом з товаришем назад в область.
Кільки днів від земляка нічого не можна було допетрати. Нарешті свіже сільське повітря, „кобиздохівська фірмова” і лагідність старої Косупихи, така незвична для бідолахи, зробили своє, і дядько все по секрету розповів.
Уже як закінчували будівництво хімкомбінату, все це сталося. Привезли на об’єкт каталізатори. Щоби реакція йшла, як треба. Каталізатор той, хоч і невеликий, в одній руці можна донести, але коштує чи не стільки, скільки й увесь комбінат. Бо з платини. Зроблений у формі густої сітки. Рулончиком згорнутий, сіренький на колір - такий непоказний, а мільйони!… Ну, охорони нагнали - сила. Всіх зайвих вимели подалі від того місця, куди „драгметал” припаювати мали, приготувались, обернулись… Платини немає! Тільки-но на столику лежала, а нема! Як корова язиком злизала!
Ну, тут тривога! Міліція, КДБ, начальство одне, друге, третє: в погонах, у цивільному, з лампасами, без лампасів, з матюками і через „будь ласка”, на „ти” і по імені та по-батькові, свої, чужі… В місто не в’їхати і не виїхати - на всіх дорогах солдати машини трусять, поїзди перевіряють! У городі - кошмар! По хатах ходять, по підвалах повзають, горища прочісують і з собаками, і з якимись приладдями, що на підсаку схожі, тільки без сітки. За три дні всіх самогонщиків повивели, усе що за півроку було вкрадено, знайшли. Всіх малолітніх повій переполохали. Всіх гулящих чоловіків додому повернули, а платини немає… Будова стоїть, строки підпирають… Люди на власні очі бачили, як великий начальник зловив посеред будови нашого начальника, встромив йому під ніс дві дулі і закричав: "Ось ти у мене матимеш, а не Гертруду!”