Короп по-чорнобильськи
Шрифт:
Однак, все, що не від Господа, має свій кінець. З роками бездоганний голос Йоселе, хоч і не стратив свого зворушення, однак став схожим на затерту грамофонну платівку.
Отинський рабин зі зрозумінням похитав головою, а потім відкликав кантора вбік:
– Не знав, не знав, Йоселе, що ти такий жмот, - сказав ребе.
– Як то?
– Ти привіз цього року нам такий чудовий хор, таку незрівнянну капелу… Якби ще привіз нам справжнього кантора - ціни б тобі не було.
Отой рабин з Отині
Сам, однак, остерігався встрявати особисто в будь-які конфлікти, про що - нижче…
Отож, якось перед Першою світовою війною вибрався рабин у мандри з Коломиї до Косова. Їхав він старезним возом, ще часів біблейського Ноя, який тягла така ж стара шкапа.
Вже неподалік Косова, як з’їжджати зі знаменитої Косівської Гори, рабин раптом зіскочив із таратайки.
– Ребе, а що таке?
– занепокоївся фурман.
– А, так… У тебе ж гальм на колеса немає.
– Ой, ребе, - здивувався балагула… - ви що, боїтеся? Та ви ж із самим Господом Богом запанібрата, свята людина - і боїтесь?
– Чоловіче добрий, - усміхнувся рабин.
– Так, якби твоя шкапа понесла б мене з гори і віз би перекинувся, і я забився до смерті, то на тому світі я зажадав би Суду Божого і твого огира засудили б за моє вбивство. Але навіщо мені судитися з дурною конякою?
Отинський рабин полюбляв увесь вільний час гортати товсті фоліанти з релігійними текстами. Віконечка його будиночку виходили на Тринітарський майдан, де після обіду збиралася отинська дітлашня погратися в цурки-палки чи довгої лози.
Одного разу вереск малолітніх юдеїв досяг такої сили, що навіть у рабина увірвався терпець і він чи не вперше відірвався від своїх досліджень. Старий вистромив голову у вікно і закричав:
– Гей ви, писклята! За Лисецьким лісом змія бачили!
Діти побігли до лісу. На кілька хвилин стало тихо. Та раптом стіни рабинової хижки затряслися від тупоту сотень босих і взутих ніг: це вже бігли всі - молоді і старі, здорові і хворі, бідні і багаті.
Мудрець закрив книги, взяв костура і пішов до дверей.
– Мишигоне, - заверещала рабинова половина, - куди біжиш? Ти ж сам того змія вигадав!
– Голубонько, маєш рацію, - лагідно відповів старий.
– Але, бачиш, тут така справа: все місто побігло. Хто його знає, може там і справді змій об’явився?
Якогось року на Покутті трапилася страшна засуха. Пшениця згоріла на пні, бидло на луках останню пашу повискубувало, а садовина ледь у зав’язь увійшла, так з гілок і посипалася.
А в нашому містечку базар спорожнів. Мужики, вважайте, нічого не везуть, крамарі від нудьги позіхають, аж щелепи вивертаються, а перекупки втомилися мух ганять. Одна надія лишилася - ребе з Отині.
Достойний муж вислухав лемент представників дрібного бізнесу і гірко зітхнув:
– А що ви хочете, шановні! Наш найвищий Заступник є дуже лагідним батьком. Це так. Але якщо він вже карає своїх діточок, то є за що. Нікуди не дінешся. Виходить, що хтось у нашому місті грішить. І то - дуже тяжко.
Депутація
Ну, пов’язали обох і потягли до рабина. Репетують, аж гай шумить:
– Батогами їх зашмагати на базарі, батогами!…
– Відшмагати - то замало! Голими їх біля стовпа прив’язати, голими!
А якийсь начитаний горлає:
– Камінням їх побити, камінням!
Нарешті рабин руки гору звів і промовив, як той Мойсей, коли з гори зійшов:
– Жиди, ша! Не ганьбіться перед православними. А оцим-от дайте спокій.
А коли всі стихли, пояснив:
– Ану, кохані мої, тепер подумайте: а що, як і на той рік нам з Божої ласки знов якесь нещастя трафить? Град, рання приморозь, повінь, нарешті? Храни нас, Господь, але хто, крім Нього все знає? Тож повірте мені, старому, ця пара грішників нам ще не раз знадобиться. Покладіть їх, де взяли.
Від авторів: як ви вже збагнули, шановні наші, рабин - то особа духовна, йому зі своїм Богом поспілкуватися - що дурному гою з гори побігти. Одне слово - людина з усіх боків поважана, гріх його завантажувати надміром суто мирських справ. Ні, звичайно, аби чоловіка з дружиною помирити, чи правильного жениха вибрати… та й козу нормальну купити - тут ребе завжди порадить. Але, скажімо, канцелярію розводити, довідки там усякі підписувати та видавати, то вже, вибачте, справа не Божа. І взагалі, наш ребе з його простотою і безпосередністю такого понапідписує, що навіть сам генерал-губернатор Ігнатьєв не допетрає. Як, ви не знаєте, хто такий Ігнатьєв? Олександр Павлович? Котрий син петербурзького генерал-губернатора Павла Миколайовича. І теж граф. Він же з 1889-го року Київською губернією командував. Ну дуже видатна людина. Поставив, даруйте, раком усю світову етнографію, звівши всі народи і народності ввіреної йому губернії до трьох: “православные, полячишки и жидовские морды”. І якби його в 1896-му році не вколошкав есер-терорист, то ще б чимало анекдотів про губернаторський розум склали б. А так - маємо те, що маємо у нашій книзі. Отой терорист був, до речі, євреєм, але без почуття гумору.
Ось чому за часи правління таких непересічних генерал-губернаторів крім духовних рабинів мало російське єврейство ще й так званих «казенних». Власне, це були стовідсоткові чиновнички, призначені владою, конкретно - губернатором. І відповідали вони, як зараз кажуть, за роботу з національною меншиною: довідки виписували, в судах євреїв-свідків до присяги приводили, а головне - слідкували, щоб так званий «вид на жительство» видавався виключно правильним євреям. З тими видами на жительство, себто, правом певним категоріям євреїв проживати у великих містах та поза межами смуги осілості, теж був анекдот! І не один. Але не будемо їхати з Києва до Боярки через Богодухів. На все свій час!