Короп по-чорнобильськи
Шрифт:
Абрам позичив у Боруха мідний таз аби варити варення. Після того, як зварив і повернув, Борух потяг його до рабинського суду. Мовляв, Абрам позичав у нього цілий таз, а повернув дірявий.
Абрам з почуттям безневинно ображеної гідності пояснює:
– По-перше, я взагалі не позичав таз у Боруха. По-друге, коли я його у Боруха позичив, то ця дірка там уже була. А по-третє, я повернув Боруху цього таза цілісіньким!
Двоє знайомих євреїв здибаються на пероні вокзалу:
–
– Я їду до Одеси.
– Рабинович, ви мені кажете, що їдете до Одеси, аби я подумав, що ви їдете не до Одеси. Але ж ви таки їдете до Одеси, то навіщо ви мені брешете?
Зиґмунд Фрейд саме щодо цього анекдоту зауважив, що він примушує замислитися над глибинною філософською проблемою. Що є правда - те, що говоримо ми самі чи те, що від нас хочуть почути інші?…
Ми вже згадували про те, що до єврейського фольклору окрім класичних анекдотів незмінно входять історії, котрі насправді траплялися з євреями - відомими і не дуже. Кілька з них цитує у своєму дослідженні і Зиґмунд Фрейд.
Престарілий цісар Франц Йосип Перший інспектує військовий гарнізон у Станіславі. Серед місцевих офіцерів йому впадає в око вояк, виразно схожий на нього самого. Монарх запитує:
– Прізвище?
– Надпоручник Рабинович!
– Дивно… скажіть, а ваша матінка в молодості не працювала у моїй зимовій резиденції у Відні?
– Аж ніяк, ваша величність! Але мій тато працював!
Ще одна реальна історія, жертвою якої став все той же Франц Йосип. Якогось дня згідно етикету він виявив милість до пацієнтів віденського шпиталю для бідних. Лібералізм імператора зайшов так далеко, що він побажав бути присутнім на операції, яку проводив молодий єврей-хірург.
Лікар ампутував якомусь нещасному ногу професійно і швидко. Франц Йосип зааплодував і вигукнув:
– Браво, доктор, браво!
Хірург вклонився і ввічливо запитав:
– Дозволите відрізати на біс і другу ногу?
А цей анекдот із серії про шадхенів Фрейд вважав найдотепнішим:
Під час оглядин нареченої з’ясовується, що у неї одна нога коротша. А тому вона сильно кульгає. Природно, що винен в усьому шадхен. Однак, вислухавши всі гнівні претензії на свою адресу, він незворушно відповідає:
– Ви не праві. Ну припустимо, знайшов би я вам баришню з нормальними однаковими ногами. І що?
– Я б на ній одружився!
– І що б ви мали? Ви б жодної хвилини не переставали потерпати від думки, що одного нещасного дня ваша дружина таки впаде, зламає собі ногу і кульгатиме решту життя. І на додачу: крики, стогони, видатки на доктора! Ой! А якщо ви одружитеся
Розділ дев’ятий
Євреї - в ружжо!
Бідняка в солдати - невелика птиця,
Бідняка в солдати - нічим відкупиться.
Що ж воно
Бугаїв здорових, бо тато багатий.
(єврейська рекрутська пісня з зібрання Наума Гребньова)
Дотепні анекдоти про Іцика-артилериста та гарнізонного рабина, зафіксованій Фрейдом, підштовхнули нас до пошуків аналогічних жартів на тему “Євреї й військо”. З’ясувалося, що трохи є. І досить дотепних. Найстаріший, напевне, стосується ще першої половини ХІХ століття. Саме тоді міністр Миколи Першого, горезвісний Аракчеєв вирішив заснувати військові школи для єврейських хлопчиків. Їх там вихрещували в православні і муштрували на професійних вояків для царської корони.
Природно, що ніхто з єврейських батьків добровільно своїх дітей до “аракчеєвщини” не віддавав. Тож царська поліція хапала малих просто на вулицях єврейських містечок і силоміць спроваджувала до казарми.
Але немає такої ситуації, з якої дотепні євреї не мали б, як уже згадувалося вище, щонайменше два виходи: один уже згаданий і другий, прийнятний для них. Хоча і парадоксальний. Згідно з законами Імперії до армії не брали одружених мужчин. Звісно, не з любові царя до своїх підданих, а виключно з тих міркувань, щоб не доводилося потім платити пенсії вдовам. Бо ж і служба тривала 25 років, і воювала та Імперія, вважайте, безперервно. Тому євреї почали швиденько одружувати своїх малолітніх дітей. Відтак - анекдот.
Коло батьківської хати десятирічний Іцик ліпить пасочки з пилюки. Замурзаний, босий і без штанів. Дорослий єврей, що йде по вулиці, гукає:
– Слухай, Іцику, а чого це ти не в хедері?
– А я до хедера більше не ходжу. Я вже дорослий. Позавчора оженився.
– А як ти женився, то де ж твої штани?
– Мусив позичити молодшому братику, у нього сьогодні весілля.
Перша Світова війна. Всіх євреїв у віці до 50 років беруть до війська - кого на фронт, кого на тилові роботи. Діалог на медичній комісії:
– Я до служби не здатний, у мене сухоти.
– У генерала Брусилова теж сухоти, а ворога б’є - аж дрантя сиплеться!
– А я ще на одне око не бачу.
– Фельдмаршал Кутузов теж був одноокий, але розгромив Наполеона.
– А я ще… теє… тю-тю… ну, несповна розуму.
Начальник комісії підскакує і кричить:
– А ти думаєш, у нашого царя всі клепки в голові на місці?
Перша Світова, східний фронт, російські окопи, поручик жене солдатів в атаку, вигукуючи:
– Вперед, орли! Орли - вперед!
За поворотом траншеї наштовхується на двох солдатів-євреїв, які спокійнісінько сидять і перекурюють.
– А ви що, команди не чули?
– Так то ж не для нас, ваше благородіє.
– Як то - не для вас?
– Ви кричали - вперед, орли! А ми - леви.
– Які такі леви?
– Я Лев Мойсейович, а він - Лев Соломонович.
Цар Микола Перший інспектує військову частину. Підходить до правофлангового солдата і запитує: