Короп по-чорнобильськи
Шрифт:
Наступним підходить Володін. Солдат бере паспорт і читає: “Лівшиц”. Знову пояснення супроводжуючого щодо псевдоніму. Лівшица-Володіна пропускають.
Далі черга Михайла Рощіна. Солдатик розгортає паспорт і, заїкаючись, читає: “Гібельман”. Пропускають.
За Гібельманом-Рощіним підходить Свободін і пояснює: “Загалом то я Свободін, але по паспорту Ліберт”. Пропускають і його.
І коли нарешті черга доходить до Єфремова, солдатик, ще не взявши до рук його паспорта, жалібно запитує:
– Олег Миколайович, ну хоча б Єфремов - це не псевдонім?
Ті ж часи. Редакція “Спортивної
Раптом бахають двері і залітає позаштатний кореспондент літнього віку, котрий не без гордості називав себе єдиним євреєм-професіоналом в галузі міліцейського службового собаківництва, бо працював у міліцейському собачому центрі. Увірвався - і з порогу про своє, наболіле:
– Все, амбець! Одним євреєм в радянській міліції стало менше!
Присутні, як один, повернулися до позашкора і він почав детально пояснювати:
– Оце вийшов у відставку! Все поздавав. Справи здав, собачок здав… і ще зброю здав.
Гопник негайно прокоментував:
– Але обріз залишив…
Борис Січкін у 60-70-х роках був одним із найпопулярніших радянських кіноакторів. Перш за все, завдяки блискотливому Бубі Касторському з фільмів про “невловимих месників”. Він народився і виріс у Києві, дебютував як куплетист і танцюрист, за власними спогадами, на Євбазі (єврейському базарі, котрий містився там, де зараз площа Перемоги). Неповнолітній Січкін мав своїх шалених фанатів серед кишенькових злодіїв і шулявських блатних. У Києві він закінчив театральне училище, звідси ж пішов на війну… так склалося, що популярність прийшла до нього пізно, вона ж його і згубила.
На початку 70-х маразмуючі кремлівські вожді раптом чомусь почали люту розправу з акторами та співаками, які давали так звані ліві концерти. Пояснимо спеціально для молоді: офіційно той же Борис Січкін мав право одержати за участь у збірному концерті не більше восьми рублів п’ятдесяти копійок. Реально - півтора долари. А за так званий сольник, себто авторський двогодинний виступ із антрактом - аж двадцять рублів. На додачу кількість концертів теж строго обмежувалася. Тому і актори, і адміністратори вимушені були приховувати справжню кількість виступів і відповідно коригувати звітні документи. Те, що держава мала від законних і лівих концертів мільйонні прибутки, партійних ревнителів не цікавило. Головне - виявити і покарати того, хто мав нахабство побажати жити хоч трошки краще від сірої посередності.
Халтурили і лівачили всі без винятку - і народні артисти СРСР, і просто народні улюбленці. Проте, караючий меч “чомусь” впав на голову саме Бориса Січкіна. Було слідство, суд, строк, в’язниця в Тамбові. І після відбуття незаслуженого покарання, як водиться, повна заборона участі у зйомках. Не кажучи вже про концерти.
І от тоді в одній веселій компанії хтось поставив Січкіну питання з провокативним підтекстом:
– Борисе, а розкажіть, як вам вдалося витримати таке важке випробування?
– На раз!
– відгукнувся актор.
– У тамбовській в’язниці нас щодня виводили на прогулянку. І з цього дворику було видно величезне гасло на головному корпусі: “Ленін з нами!”. Оце мене і гріло.
Жарт пішов у народ, а ще швидше - по відповідним каналам до відповідної установи. Січкіна викликали, пояснили, що таким жартівникам місце не серед нас, а серед розтлінної загниваючої буржуазної публіки. Актор зрозумів натяк, написав заяву і одержав дозвіл на еміграцію.
Але на цьому
Якийсь ревнитель радянської моралі в ранзі голови кооперативу вперто відмовляв тещі й дружині Січкіна, які теж одержали дозвіл на виїзд, виписати їх із кооперативної квартири і дозволити обмін або продаж. Ото лишайте куплено власним коштом квартиру державі - і вимітайтеся.
Рідні поскаржилися Січкіну. І той знайшов вихід - негайно дав знахабнілому чиновнику телеграму з Нью-Йорку такого змісту: “Васю, твоє доручення виконав, повідом, куди перевести гроші. Завжди до твоїх послуг - твій Січкін”. Природно, що адреса ознайомився з цією телеграмою в кабінеті слідчого КДБ, куди його притягли просто з робочого місця. І того дня він додому не повернувся. Як і наступні два тижні, доки йшло прискіпливе слідство.
Врешті він відбувся легким переляком: йому повірили і навіть не зняли з роботи. Але коли дружина і теща Січкіна знову прийшли до нього з заявами, він дав письмовий дозвіл, не вимовивши ані слова. Певно, давав собі звіт, що ще одна така телеграма - і йому вже ніхто у відповідній установі не повірить.
Навряд чи хто заперечить, що найцінніший скарб - то знання. Завдяки чорнобильському дитинству Наталки Лапікурихи ми маємо аж два таких скарби. Один - рецепт
Як, наприклад, готує фаршировану рибу ледача господиня де-небудь на Поділлі? Вона візьме коропа, обдере луску, поріже на шматки, з тих шматків зніме шкуру, з рибного м’якуша зробить фарш і напхає ним шматочки шкури. Вийдуть котлети в обгортці. Потім вона їх варитиме, а в результаті вийде якесь бліде неподобство.
Чорнобильська господиня шкуру зніме, як панчоху, обережненько, щоб ані жодної дірочки не було. Оббере м’якуш, а кістки поставить варитися на юшку. Фарш… о, справжня господиня має свій власний секрет фаршу, який хіба що дочці передасть. Потім шкура напихається фаршем, затуляється вичищеною головою і вкладається до ринки… А ось і вона, як зараз кажуть, головна фішка риби по-чорнобильськи: ринку треба вистелити не овочами “морква-цибуля-буряк”, а лушпайками з цибулі! Вони додадуть приємного присмаку і красивого бронзового кольору. А вже коли рибина зручно вляглася на підстилці - залити її гарячою юшкою, звареною з кісток. І хай собі кілька годин мліє в духовці. Тоді навіть якусь дрібненьку кісточку в м’якуші не помітили, вона упариться і стане м’якенькою.
А головна відмінність гефілте фіш по-чорнобильськи - що це не короп, а щука! Ну не водиться короп у Прип’яті. Навіть зараз, за умов радіації.
А щодо другого скарбу - то це історія, пов’язана з виразом “хоробрий Янкель“. Дехто каже - “хоробрий Мошко”, але звідки пішла така характеристика, вже ніхто не знає.
А ми знаємо! Завдяки вже згаданому чорнобильському вчителеві Якову Пащенку, якому колись розповів сусід-єврей.
Так ото ж - Янкель, котрий не відзначався ні фізичною силою, ні винятковою хоробрістю, якось пізно вночі йшов додому вузькою чорнобильською вуличкою. Ліхтарів на ній не було, місяць хмари затулили… Дивиться Янкель - а край стежки стоїть хтось великий і дуже підозрілий.