Короп по-чорнобильськи
Шрифт:
Характерна особливість життя євреїв Австро-Угорської Імперії на відміну від Росії: юдейські піддані цісаря Франца Йосипа мали право, не вихрещуючись, здобути офіцерське звання. Відтак чимало австрійських, угорських, галицьких та буковинських євреїв зголошувалися до служби добровільно.
Іцик записався в артилерію. Невдовзі його безпосередній командир відчув різницю між особливостями єврейської ментальності і вимогами армійського статуту.
– Іцику, чому гармата не блищить, як у кота, самі знаєте, що?
– А чому вона повинна блищати, пане лейтенанте?
–
– А де я мав прочитати, що його треба читати?
– А вам хіба не пояснював фельдфебель?
– А ви самі робите те, що вам наказує фельдфебель?
– А ви хіба не знаєте, що в армії молодший виконує накази старшого?
– А звідки я знаю, який у вас рік народження, пане лейтенант? Може якраз я старший?
Нарешті втомлений лейтенант зовсім по-цивільному бере Іцика під лікоть, відводить його подалі від решти вояків і каже:
– Іцику, нам ти, звичайно, не підходиш. Але я дам тобі пораду: купи собі гармату і заробляй на життя самостійно.
Від авторів: характерно, що доктор Фрейд делікатно оминає одну суттєву подробицю з зацитованого ним анекдоту про Іцика-артилериста. От скажіть, шановні читачі, хто був за національністю бідолаха-лейтенант? Підказуємо - який іще народ має генетичну звичку відповідати запитанням на запитання? Так ото ж…
Окрім шадхенів почесне місце у колекції єврейських анекдотів, відібраних Зиґмундом Фрейдом, займають… от одразу навіть і не скажеш, як їх правильно по-сучасному назвати, цих людей. Бо як не крути, а займалися вони відвертим жебрацтвом. Однак називали себе “прохачами”. На відміну від православних жебраків і старців єврейські “прохачі” не побиралися на паперті або на весіллях чи похоронах. Вони вициндрювали гроші - і то чималенькі - у своїх багатих сородичів. Заходив такий “прохач” до купця другої чи першої гільдії або банкіра - і одразу тиснув на психіку: “Ну хіба порядний єврей не повинен допомогти своєму бідному єдиновірцю?”
Мало в кого вистачало мужності відповісти нахабі: якщо ти бідний, то ти неправильний єврей. Для особливо непоступливих “прохач” завжди тримав у загашнику “рекомендаційного листа”, звичайно ж підробленого, від віденського барона Ротшильда або цадика любавицьких хасидів. Від такого нахабства аргумент “якщо тобі Ротшильд не допоміг, то чому маю допомагати я?” якось застрявав у горлі.
Отже - анекдоти про єврейських жебраків, перепрошуємо, прохачів. Необхідне уточнення: у Києві вони, як правило, отиралися навколо чи не найбагатшого в Російській Імперії фабриканта Бродського. Він був людиною не тільки кмітливою, а й допитливою, проте надмірна доброта зробила і його героєм єврейського фольклору.
Один професійний “прохач”, посилаючись на те, що й він сам, і його сім’я помирають з голоду, таки спромігся видурити у Бродського чималу суму грошей. За годину благодійник заходить до найдорожчого у Києві ресторану - і що ж він бачить? Отой “бідний і голодний” сидить за столиком і навертає червону ікру ложкою.
Обурений до глибини душі Бродський вигукує:
– Так от, виявляється, для чого знадобилися мої гроші!
“Прохач” у свою чергу теж обурюється:
– Я на вас дивуюся! Коли у мене не було грошей, я не міг їсти ікру ложкою. Тепер, коли гроші у мене
До Бродського з’являється черговий “прохач”, який удає з себе смертельно хворого і навіть показує якусь довідку - начебто від популярного у Києві доктора Караваєва. Мовляв, тільки відома всім доброта пана Бродського і лікування на курорті можуть врятувати життя чесного молодого єврея.
Розчулений Бродський лізе в шухляду по гроші і водночас запитує:
– Де, до речі, збираєтеся лікуватися?
– Як де? Звичайно, на французькій Рів’єрі.
– А що-небудь ближче вас не влаштує? Приміром, Одеса? Там теж непогані курорти. І на круг дешевше вийде.
– Як ви могли про це навіть заїкнутися, пане Бродський! Які можуть бути розмови про економію, коли йдеться про здоров’я?
Два відомих єврейських “прохачі” зустрічаються на вулиці і один із них радісно вигукує:
– Колего! Я чув, ви дочку заміж видали. Поздоровляю, така радість!
– Ой, яка там радість… Я на цьому шлюбі фактично розорився. Зять заломив такий посаг, такий посаг!
– І що ви дали за дочкою?
– Ой вей, вей! Половину Межигірської і весь Нижній вал.
Від авторів: згадані вулиці - якраз центр київського Подолу. Саме на них до революції жили якщо не найбагатші, то дуже заможні євреї.
Професійний жебрак наближається до дверей особняка Бродського і натикається на свого колегу, котрий виходить з тих дверей:
– Раджу сьогодні не потикатися! Бродський не в настрої! Більше рубля нікому не подає.
– Як це - не потикатися? Чого раптом я повинен подарувати йому бодай рубля? Він мені що-небудь коли-небудь подарував?
Від авторів: звісно, у єврейському фольклорі набагато більше анекдотів про любителів жити чужим коштом, аніж їх навів у своїй монографій Фрейд. От приміром, така класична оповістка з нашого зібрання:
До мільйонера Бродського приходить єврейський жебрак. Саме жебрак, а не прохач, це суттєво. Бо всі ці “бідні й голодні родичі” або добрі знайомі давно забутих знайомих допускалися безпосередньо до особи благодійника. А жебраків - як нижчих за рангом - швейцар одразу спрямовував на кухню.
Так ото ж, один такий жебрак якось прослизнув непоміченим до самого кабінету Бродського. Той одразу здійняв крик:
– Ти що, не знаєш - у моєму домі подають не далі кухні! Якого біса ти приперся до кабінету?
– Пане Бродський, ви заробляєте на цукрі. Я на жебрацтві. Я не вчу вас, як продавати ваш товар. То хто вам дав право вчити мене, як треба жебрати?
Які ж анекдоти Зиґмунд Фрейд вважав класичними взірцями фольклорної творчості свого народу? Їх два. Фрейд не просто наголосив, що це, на його думку, найкращі жарти, а й виділив їх у своїй монографії спеціальним шрифтом. Зробимо й ми так.