Козак Мамарига
Шрифт:
А Крутивус біля моря сів і почав вусами крутити. Розступилася вода в морі й стала обабіч стінами, а посередині сухе, можна по дну йти. Пішли товариші через море, ішли та йшли аж три дні й три ночі. Приходять нарешті на той берег. Тільки на землю ступили, а за ними вода знову зійшлася, і стало море, як раніше.
Ідуть вони, дивляться — стоїть палац великий, весь сріблом та золотом сяє. Увійшов Котигорошко в той палац, іде покоями, — аж вибігає йому назустріч сестра Оленка.
— Ой, — каже, — братику милий,
— Ні, — каже він, — тепер вже він од мене не втече!
Знайшов Змія в найдальшому покої та як вдарить його своєю булавою, — тут Змієві й кінець прийшов!
Забрали Котигорошко з товаришами золото й дорогоцінне каміння, що в палаці було, в мішки поскладали, а самі спати полягали, щоб удосвіта в зворотну путь вирушати.
Спить Котигорошко богатирським сном, а Вернигора, Вернидуб та Крутивус попрокидалися серед ночі й кажуть:
— Навіщо нам це золото й самоцвіти на чотирьох ділити? Заберемо все собі, а Котигорошко з сестрою нехай тут зостаються.
Забрали вони мішки й пішли нишком з палацу. А Оленка почула, як двері рипнули, вибігла з своєї світлиці й питає:
— Куди це ви?
— Та вже час в дорогу вирушати! — кажуть вони.
— А Котигорошко де?
— Та він вже вперед пішов, — кажуть, — а ти з нами йди!
А самі думають: «Заберемо її з собою, щоб вона братові нас не виказала, а там вже якось і від неї відкараскаємось».
Вона їм і повірила. От пішли вони до моря, Крутивус вусами покрутив, вода розступилася, путь їм відкрила, і знову хвилі зійшлися.
Прокидається вранці Котигорошко, дивиться — нема ні сестри, ні товаришів, ані мішків із золотом. Вийшов з палацу, а перед ним море хвилі котить і нікого нема.
— Отакі ви товариші, — каже він, — зрадили мене, ще й сестру забрали, а самого тут покинули!
Пішов Котигорошко берегом: може, десь хоч човна знайде, щоб через море перебратися. Іде та йде, коли насунули хмари, як ударить дощ та град. Він і заховався під дубом. Чує — пищать на дубі пташенята у гнізді. Він заліз на дуба та й прикрив їх свитою.
Перейшов дощ, прилітає велика птиця гриф, тих пташенят батько. Побачив, що діти вкриті, та й питає:
— Хто це вас накрив?
А діти кажуть:
— Отам чоловік сидить під деревом, то він накрив.
Злетів гриф до Котигорошка та й каже:
— Як мені тобі подякувати за те, що моїх дітей накрив від дощу та від граду захистив?
— Перенеси мене через море, — каже Котигорошко, — та допоможи зрадливих товаришів наздогнати, поки моїй сестрі чогось не заподіяли!
— Що ж, летімо, — каже гриф, — тільки візьмемо з собою шість кадовбів м'яса та шість кадовбів води. Як я летітиму та поверну
Взяли вони в Змієвому палаці шість кадовбів м'яса та шість кадовбів води, сів Котигорошко на грифа, й полетіли. Летять та й летять. Як поверне гриф голову праворуч, то Котигорошко вкине в рот шматок м'яса, а як ліворуч — дасть трохи води. Довго так летіли, от-от вже й до того берега долетять. Коли це повертає гриф голову праворуч, а в кадовбах вже й шматочка м'яса нема!
Тоді Котигорошко відрізав у себе з ноги шмат м'яса та й кинув грифові в рот.
Тут зразу й до берега долетіли.
Посідали на березі перепочити трохи, гриф і питається:
— Чого це ти мені такого доброго дав аж наприкінці?
Котигорошко й показав йому на свою ногу.
— Посидь тут, — каже гриф, — а я принесу цілющої води, щоб твою ногу загоїти.
Полетів гриф. По якійсь годині прилітає назад, приносить цілющу воду. Побризкали ногу тією водою, — вмить нога загоїлась і стала, як раніше була.
Сів Котигорошко на грифа знов, полетіли товаришів наздоганяти.
Летять, летять, от вже й до дому недалеко. Коли глянули згори, бачать: сидять під деревом Вернигора, Вернидуб та Крутивус з Оленкою, перепочивають.
Спустився тут гриф на землю трохи осторонь і каже:
— Іди до них, а я назад полечу до своїх пташенят!
І полетів. А Котигорошко до своїх товаришів попрямував.
Як побачили вони його, перелякалися вкрай, почали каятися та благати, щоб він їх за зраду не карав.
— Та вже нехай, — каже він, — не буду вас карати. Все ж таки допомогли ви мені сестру визволити.
Поділився він з ними золотом та самоцвітами і відпустив їх. А сам узяв сестру за руку і пішов з нею додому.
ІВАН — МУЖИЧИЙ СИН
Жили колись у старовину цар з царицею, і був у них один-єдиний син. От як підріс отой син, вирішили батько з матір'ю його оженити.
А він і каже:
— Не буду я женитися, поки не дістанете мені такого коня, що жар їсть, полум'я п'є, а як біжить — на дванадцять верст земля гуде і листя на дубах осипається.
Цар скликав усіх богатирів, почав розпитувати:
— Може, хто з вас знає або чув, де такий кінь є, що жар їсть, полум'я п'є, а як біжить, то на дванадцять верст земля гуде і листя на дубах осипається?
— Ні, — богатирі кажуть, — не знаємо ми, не чули про такого коня.
Розіслав цар гінців по всій землі, щоб скрізь оголошували: