Крах чорних гномів
Шрифт:
Шофер, побачивши Ерлера, завів машину. Штурмбанфюрер зручно відкинувся на задньому сидінні. Що діяти? Розмова з групенфюрером налякала його, але ж у “Гамбурзі” готують чудові котлети…
Ерлер проковтнув слину.
— У місто! — наказав шоферові.
Карл Кремер відпустив таксі і останній квартал пройшов пішки. Ще здалеку побачив довгу постать Рехана. Руді стовбичив біля входу в парк, нетерпляче поглядаючи на перехожих. Карл помахав йому затиснутими в кулак рукавичками,
— Я був кращої думки про вашу чемність, гер Рехан, — усміхнувся Кремер.
Руді зло блиснув очима, огризнувся:
— Свого часу я також вважав вас за порядну людину.
— Але ж взаємна антипатія не повинна заважати справам. Це — перша заповідь ділових людей.
Рехан нічого не відповів, з силою штовхнув двері. Вони зайняли столик у кутку величезного залу. Ресторан був порожній, і Кремер не боявся, що їхню розмову хтось підслухає.
Замовляючи обід, косо поглядав на Рехана. Той сидів наїжачившись. Видно, поза Руді сподобалась Карлові, бо задоволено поплямкав губами і замовив пляшку шампанського. Коли офіціант відійшов, нахилився до Рехана.
— Ви не дуже зраділи, побачивши мене, — сказав спокійно. — Я передбачав це, але, на жаль, не міг відмовити собі в приємності пообідати у вашому товаристві.
Рехан подивився Карлові у вічі важким поглядом, процідив крізь зуби:
— Облиште, Кремере! Краще скажіть, що вам потрібно? Та мушу попередити: я не ворухну й пальцем, аби допомогти вам.
— Не треба так категорично, Руді. Я чомусь певен, що ми домовимось…
Карл побачив, як тремтять пальці Рехана. Значить, злякався. Кремер здогадувався, що Руді боятиметься. Більше того, він твердо знав, що Руді смертельно ненавидить його — і все ж був спокійний. Боячись і ненавидячи, Рехан чіплятиметься за Кремера, бо надто цінує своє життя та благополуччя, аби поставити їх під загрозу. Адже ж добре знає, що чекає на нього, якщо СД дізнається про розписку, котра зберігається в сейфах радянської розвідки. І ще — Руді любить гроші, а сто тисяч марок лише розпалили його апетит.
— Не дивіться на мене так вороже, гер Рехан! — Кремер удавано зітхнув і повторив: — Так, я не помилився — певен, що ми домовимось.
— Ви завжди були надто самовпевнений, Кремере! Рехан налив у фужер мінеральної води, жадібно випив. — Боюсь, на цей раз ви помиляєтесь.
— Я комерсант, Руді, і нюх ділка рідко коли зраджує мене. Скажіть, у вас залишилось щось від тих ста тисяч?
— Яке це має значення?
— Ви не відповіли на моє запитання.
— Ми придбали невеличкий особняк…
— Який треба умеблювати?
— Я не люблю людей, що пхають носа не в свої справи.
— Ви завжди були невихованим типом, Руді. Але бути нечемним з тим, хто хоче вам допомогти!..
— Під три чорти вашу допомогу!
— Я не вимагатиму від вас неможливого.
— Усі так кажуть. — Рехан розстебнув комір сорочки і знову випив води. — До того ж зараз я навряд чи зможу стати вам у пригоді.
— Бачите, я маю рацію, Руді, — Кремер примусив себе посміхнутись, — ви все-таки ділова людина. Я платитиму вам, в основному, за мовчанку і доброзичливе ставлення до мене.
— Я б не хотів, аби ви втягували мене в якісь авантюри, — сказав Рехан раптом жалісно. — У мене наречена, і я надто люблю її…
— Любіть насамперед себе, Руді, — повчально мовив Карл, — це ніколи не пошкодить!
Рехан глянув на Кремера з повагою:
— Ви здорово граєте свою роль, Карле. Де вас так натаскали?
— Надмірна цікавість ніколи не прикрашала людину… — Карл засміявся. Він виграв свій перший невеличкий бій. Знав, що виграє, мусив виграти, але лише тепер відчув полегшення. Витяг сигарету. Рехан запалив сірника. Прикурюючи, Кремер піймав його запитальний погляд і зрозумів: зараз Руді почне торгуватися. Можливо, він ще показуватиме зуби, але робитиме це для того, щоб набити собі ціну.
Карл запитав:
— Як вам живеться в Дрездені? Я чув, що вілла фон Вайганга стоїть на самотині і там зелена нудьга…
— Це не зовсім так, але доля істини в цьому є. Фон Вайганг багато працює і любить завантажувати своїх підлеглих. Та він не аскет і розуміє, що іноді слід розважитись…
— Багато помічників у групенфюрера?
Рехан іронічно подивився на Кремера. Поторохтів коробочкою з сірниками, недбало кинув її на стіл… Запитав:
— Що вас цікавить, Кремере? Ви підкрадаєтесь до мене, як кіт до горобця. Уся ця розмова нічого не варта, поки я не маю певних гарантій…
— Мені соромно за вас, Руді! Ви не перший день знаєте мене.
— Але ж!.. — заперечливо похитав головою Рехан. Карл підсунув йому пачку сигарет.
— Візьміть, — мовив. — Тут чотири купюри по п’ятсот марок. — Побачивши, як мимоволі посміхнувся Рехан, додав: — Це — аванс.
Офіціант приніс обід, і Кремер схилився над тарілкою. Спідлоба глянувши на Рехана, помітив: той не виймає руку з кишені, куди заховав гроші.
— Ви не відповіли на моє запитання, — відклав ложку Карл. — Чи багато у фон Вайганга помічників?
— На це запитання важко відповісти, — підняв очі Рехан. — Фон Вайганг — особливий уповноважений рейхсфюрера СС Гіммлера, і йому фактично підпорядковані служби СД і гестапо не лише Дрездена, а й навколишніх районів.
— Це загалом… Але ж фон Вайганг, певно, виконує якесь конкретне завдання?
Рехан знизав плечима:
— На жаль, це мені не відомо. У групенфюрера є окрема канцелярія, що розташована у флігелі за садом. Але навіть я не обізнаний з її справами.