Крах чорних гномів

Самбук Ростислав Феодосьевич

Хитрий цей Горст: розповів, як умирав у шпиталі сусіда по ліжку — унтер-офіцер. У нього була важка рана — в живіт. П’ять днів мучився в агонії, зчорнів. Уже несло від нього мертвечиною, а скрипів зубами й кричав, що хоче жити. Тільки жити! А для чого?..

Горст повчально підняв палець:

— Певно, хотів повернутись на фронт! Правда, іноді лаяв свого ротного командира, та, гадаю, робив це несвідомо…

— Він вижив? — злякано запитав хлопчак років п’ятнадцяти з задерикуватим, як у півника, чубом.

Горст

поплескав його по щоці.

— Звичайно, помер, але яке це має значення? Краще, правда, коли куля влучить одразу сюди, — тицьнув пальцем юнакові в чоло, — та, на жаль, це від тебе вже не залежить…

Хлопчина злякано відсахнувся, машинально провівши рукою по чолу. Видно, не поділяв Горстової думки, бо тихенько посунувся назад, сховавшись за спинами товаришів.

— Гей! — махнув раптом рукою Горст. — Іди-но сюди, Вернере! Розкажи цим шмаркачам, як ти втратив ногу.

До клубу прямували двоє. Старий Ульман упізнав їх. Правда, юнак уже був без милиць, спирався на товсту палицю з гумовим наконечником, але не впізнати його Фрідріх не міг — настільки вкарбувалась у пам’ять сцена в пивній, коли цей хлопчисько насмілився відштовхнути ротенфюрера.

Юнак ще не звик до протеза: йшов, важко викидаючи вперед ногу і перевалюючись тулубом з боку на бік.

— Що тут відбувається? — обвів поглядом юрбу.

— Виховую шмаркачів, — недбало мовив Горст. — У порядку шефської допомоги керівництву гітлерюгенда. Фронтові спогади і таке інше… Приєднуйся…

— У них все попереду, — юнак витяг зубами сигарету з пачки, — будь-який фельдфебель виховає їх за пару місяців так, що не впізнаєш…

— Але ж наш досвід… — заперечив Горст.

— Облиш, — спокійно зупинив його Вернер, — цей досвід не зберіг тобі пальців, а мені… — постукав палицею по протезу.

— Ви, мабуть, здорово відзначились у бою! — захоплено мовив білявий хлопчина в шкіряній тужурці, — Хрест першого ступеня дають не кожному!

Вернер зміряв хлопчину зневажливим поглядом.

— У тебе є всі шанси здобути такий же, — відповів, — звичайно, коли штани залишаться сухими…

— Го-го! — зареготали навколо. — Оце підчепив!..

Хлопчина почервонів, здавалося, кров бризне з його пухких щік.

— Не думайте, що лише вам пофартило, — сказав з викликом. — І ми битимем ворогів рейху!

— Ти? — глузливо втупився в нього Вернер. — А мама тебе відпустить?

— Мені вже п’ятнадцять років…

— Невже? — Вернер зробив здивоване обличчя. — А я думав — чотирнадцять з половиною…

— П’ятнадцять! — наполягав хлопчина. — І наш учитель казав, що ми вже можемо бути солдатами.

— Нут якщо сам учитель, — іронічно скривився Вернер, — то я піднімаю руки…

Вернер усе більше подобався Ульманові. Було в цьому хлопцеві щось безпосереднє, що відрізняло його від однолітків, вихованих гітлерюгендом:

певно, простота поводження і наявність власних думок та суджень. Приваблював також іронічний склад розуму Вернера, — Фрідріх вгадував сильний характер. Не сподобалася йому лише манера мружити очі і спідлоба обдивлятись довкола. У такі секунди Вернерове обличчя загострювалося, а очі ставали колючими.

“Видно, багато пережив, — подумав Ульман, — і трохи озлобився”.

Старий Фрідріх не вважав це за особливу ваду. “Тепер нам усім потрібна невелика дещиця хорошої злості, — розмірковував, — адже боротьба йде не на життя, а на смерть. Гуманізм — справа хороша, та після перемоги, а м’якотілі не перемагають!”

Горст узяв Вернера під руку, і вони попрямували до клубу. Фрідріх гукнув сина.

— Ти коли додому? — запитав, аби щось сказати. Адже знав — Горст звільниться лише після лекції. Він був одним з перших інвалідів, які повернулися в селище, і Магнус Носке, враховуючи його фронтові заслуги, влаштував недавнього солдата до клубу.

— Сьогодні пізно, — кивнув на афішу Горст. — Це — мій батько, — сказав Вернерові. — Познайомся.

Юнак зробив крок до Ульмана, міцно потис старому руку.

— Вернер Зайберт, — представився.

— Я бачив вас нещодавно в бірхалле, — сказав Фрідріх невизначено.

— А-а… Це тоді, коли я побешкетував з п’яним ротенфюрером, — посміхнувся Зайберт. — А я вас не пригадую.

Він примружив очі, і Ульманові чомусь здалося — сказав неправду.

— Я сидів з робітниками в кутку.

— З залізничниками?

— Так.

— Працюєте на вузлі?

— Зчіплювачем.

Юнак оглянув Ульмана з цікавістю. Та, може, це тільки здалося Фрідріхові, бо відразу байдуже відвернувся.

— А це мій знайомий, Фріц… Як твоє прізвище? — запитав Вернер раптом. — Ніяк не можу запам’ятати. Керер? Прекрасно, Фріц Керер. Фронтовик, одержав відпустку після шпиталю і хоче ощасливити ваше селище.

Фріц виглядав старшим за Вернера, мав уже під тридцять. У нього був довгий ніс, худі щоки, куточки губ обвисли — все це робило обличчя витягнутим і сумним. Ліва повіка в нього весь час сіпалася, око дивилось холодно й неприязливо, а праве, з великою чорною зіницею, застигло — здавалось, очі Керера дивляться в різні боки.

У клубі вимили підлогу і постелили в проході між стільцями килимову доріжку. Масивна трибуна височіла над рядами, і старий Ульман уявив, як розпинатиметься на ній невдовзі фашистський лектор.

— Ви прийдете на лекцію?

Ульман не відразу зрозумів, що питання адресоване йому. Але око Фріца дивилося на нього очікуюче, і старий відповів:

— На жаль, у мене робота.

— Кажуть, буде один з кращих берлінських лекторів.

Тепер Ульманові здалося, що Фріц підморгує йому.