Крах чорних гномів
Шрифт:
— У нашому селищі є вороги фюрера. Вони хочуть, аби ми програли війну. Тобі не траплялися їхні листівки?
— Ні, — витримав пронизливий погляд Фрідріх, — не траплялися.
— Вони ненавидять усіх справжніх німців, — продовжував пошепки ортсгрупенляйтер, — особливо тих, які чогось варті! — наголосив і запитав раптом: — Ти нічого не чув про смерть Рапке?
— Дурень, поліз під вагони, — Ульман хрьопнув кулаком по лавці. — А вагони в нас, — дурнувато всміхнувся, — котяться…
— Хе… хе, — реготнув Носке. — Кажеш, котяться.
“Ого, куди націлився”, — подумав Ульман. Нараз йому зробилося весело. Якби Носке хоч на мить уявив, з ким насправді розмовляє! Цікаво, який би в нього був вираз обличчя?
Фрідріх туди-сюди глипнув очима, нахилився до вуха ортсгрупенляйтера, прошепотів:
— Чув…
— Що ж? — стрепенувся той.
— Кажуть: так і треба… Цей Рапке нехтував правилами безпеки…
— Хто казав?
Фрідріхові здалося — вухо Магнуса Носке заворушилося від нетерпіння.
— Інженер Герлах… — назвав прізвище начальника депо.
Носке розчаровано шморгнув носом: кого-кого, а Герлаха запідозрити важко — старий член СА.
— Певно, так воно і є, — мовив, удаючи байдужість. — Інженер не збреше.
— Поважна людина, — погодився Ульман.
І знову Фрідріхові здалося, що горбань дивиться на нього з якоюсь особливою цікавістю. Витримав погляд гострих пронизливих очей. Сказав якомога відвертіше:
— Чому ви так дивитесь на мене, ортсгрупенляйтер? Невже я не догодив вам?
— Чому ж… — Носке потарабанив довгими пальцями по Ульмановому коліну. — Мені завжди приємно розмовляти з розумною людиною.
— І мені… — Фрідріх заховав іронію в широкій посмішці.
— Бачиш, розумні люди завжди порозуміються! — з радістю вигукнув Носке. — Я чекав цього і щиро жалкую, що раніше так рідко зустрічався з тобою.
— Для мене це честь! — Ульман пошкрябав усією п’ятірнею підборіддя і запросив: — Заходьте до мене частіше. Може, хочете чарку шнапсу?
— Не треба, — затримав його ортсгрупенляйтер. — Іншим разом… Я навідуватимусь до тебе. — Озирнувся на всі боки. — А ти дивись і слухай. Можливо, почуєш щось про листівки чи взагалі — хтось незадоволений… Тоді відразу до мене…
— Угу! — ствердив Ульман і так поплескав своєю величезною рукою по плечі горбаня, що той відсахнувся.
— Ведмідь! — зло блиснув очицями, та відразу опанував себе. — А сила в тебе того… ще є… — мовив з повагою. — То ми домовились?
Ульман кивнув. Дивився, як обережно ступає Магнус Носке між грядками, аби не забруднити блискучі чоботи, Плюнув йому вслід. Відчував гидливість до цього незугарного чоловіка з довгими, до колін, руками — і знівеченим тілом під коричневою сорочкою. Ульман ніколи б не дозволив собі навіть у думках покепкувати з фізичної вади1 людини, навпаки, завжди симпатизував людям, обділеним природою, але тут не міг перебороти себе. Носке нагадав йому тарантула. Хоч Фрідріх ніколи
Добре, що ортсгрупенляйтер не озирнувся цієї миті, — на обличчі Ульмана прочитав би багато. Коли ж причинив за собою хвіртку й глянув з-за паркана, Фрідріх оговтався — усміхався і навіть привітно махнув рукою на прощання.
Знову довелося викурити незаплановану сигарету: старому треба було зібратися з думками. Стояв кілька хвилин, спершись спиною на грушу, потім гукнув Марту, аби винесла піджак, і непоспішливо попрямував до центру селища.
Біля клубу ще здалеку побачив сина. Горст стояв в оточенні юнаків і, певно, розповідав щось, бо розмахував рукою.
Ця звичка жестикулювати, розмовляючи, завжди дратувала старого Ульмана і принесла Горстові їв дитинстві багато неприємних хвилин. І все ж викорінити її Фрідріхові не вдалося — Горст був упертий ’ хлопчисько, і гримання батька лише пробуджували в нього підсвідомий опір.
Ульман зупинився за кілька кроків від молоді, ставши так, аби син не бачив його, а він сам міг чути кожне Горстове слово. Удав, що розглядає вітрину магазину.
Розмова точилася навколо вчорашньої кінохроніки, присвяченої операціям вермахту в Польщі. Фрідріх скоса зирнув на сина, і обличчя його мимоволі розпливлося в гордовитій усмішці. Що не кажи, а хлоп’я виросло розумне: розповідає так, що навряд чи сам Гіммлер причепився б до нього, — і в той же час не без задньої думки. Знає, хто його слухає, — хлопчаки, котрі не сьогодні-завтра підуть в армію, — і навмисно згущує фарби. Зовні Горстові слова звучать цілком патріотично — солдат вмирає, не злякавшись смерті, — та варто уважно глянути у вічі слухачів… Мабуть, не дуже їм хочеться вмирати…
А Горст уже перескочив на власні фронтові спогади. Старий усміхнувся: послухаєш хлопчиська, і незрозуміло, що б робив бідний рейх без такого солдата!
А ті розкрили роти… Та й як не слухати, коли Горст Ульман воював мало не рік у Росії. Там, десь біля Дніпра, йому відірвало пальці на руці. Але що таке пальці, коли груди прикрашає залізний хрест другого ступеня — найзаповітніша мрія усіх п’ятнадцяти- і шістнадцятирічних!
Горст усе розмахує та розмахує руками. Цікаво, куди він гне?
— Без руки чи ноги, — просторікує, — я ще солдат. То дурниці, що мене списали в тил. Коли росіяни підійдуть до кордонів рейху, такі, як ми, ще згодимося…
Ульман задоволено примружився. Непогано мовив хлопчисько: може, хтось і замислиться — війна все ближче посувається до кордонів Німеччини, і що чекає рейх, коли виникне потреба навіть у безруких солдатах?
— Але ж, — веде далі Горст, — у руку рідко коли влучають. А якщо куля не зачепить кістки, то це взагалі, — зневажливо хитнув головою, — не поранення. Справжня рана — це коли в груди чи в живіт. Правда, після такої мало хто одужує, та це ніколи не лякало солдатів фюрера!..