Крах чорних гномів
Шрифт:
Іноді Ульман почував себе мікроскопічно малою частинкою в цьому морі піднятих рук і божевільних очей — холодна зневіра вповзала у серце, і волосся від жаху піднімалося на голові. Тоді починав думати про товаришів — машиніста Клауса Мартке, стрілочника Ялмара Шуберта, старого шахтаря Йоганна Нітрібіта… Не ті, що горлали “хайль”, а вони — Ялмар і Йоганн — справжні німці, і треба мати ясний розум, аби зрозуміти це. Зрештою, серед тих — тисяч і тисяч — більшість не відає, що творить. Колись вони зрозуміють це, та страшним буде похмілля…
Фрідріхові знов захотілося курити, але пересилив себе: розкис,
До речі, як же бути з листівками, що їх привіз з Чехословаччини Панкау?
Ульман вирішив: з Панкау він зустрінеться ввечері сам. Георг Панкау — один з небагатьох, котрі знають, хто такий насправді старий Фрідріх: разом, десять років тому, створювали підпільну організацію. Не вірити Панкау — не вірити собі, і все ж не вільно йти до нього додому. Вони навіть на роботі, зустрічаючись, не розмовляють, лише мимохідь здоровкаються. Та листівки не можуть більше лежати. Сьогодні пакунок треба заховати в тайнику біля кладовища старих вагонів, а завтра їх переправлять далі — листівки адресовані солдатам і повинні потрапити до військових ешелонів.
До того ж треба нагадати товаришам — спокій у селищі оманливий…
Ульман опустив сокиру. Біс з ним, з парканом, краще він подасться до центру: ввечері в клубі виступатиме лектор з Дрездена, кажуть, якийсь націстський бонза, — слід подивитись, що там робиться.
— Хвилинку, гер Ульман!
Це його? Озирнувся здивовано, адже ж на вулиці не було нікого.
— Добрий день… — З-за паркана висунулось обличчя, зрите зморшками. Уважні очі дивляться допитливо, з-під коричневої партійної форми випинається горб.
— Добрий день… — Ульман зупинився, спідлоба дивлячись на горбатого. Цей тип завжди наче підкрадається до людей. Ішов, мабуть, попідтинню, тому Фрідріх і не помітив його.
— Я хотів би побалакати з вами, гер Ульман.
Фрідріх мовчки вказав на двері будинку.
— А Марта вдома? — посунувся до хвіртки горбань.
Ульман кивнув.
— Хороша погода. Може, посидимо в садку?
Фрідріх, не відповідаючи, повернув до груші, де стояла лавка, підняв лопату, звільняючи місце для гостя.
Думав: який вітер заніс до нього ортсгрупенляйтера? Цього пройдисвіта, який завжди знає, де пахне смаленим?
Колись Магнус Носке був комірником у депо і навіть користувався серед робітників популярністю — дивився крізь пальці на випадково зіпсований інструмент, ішов на всілякі дрібні потурання слюсарям і токарям. Ніхто й не здогадувався, що горбань Магнус — член націонал-соціалістичної партії. Дізнались про це лише тоді, коли Носке призначили ортсгрупенляйтером.
Те, що Магнус Носке — розумний і серйозний ворог, Ульман знав давно. Він вів з ортсгрупенляйтером своєрідну гру, добре усвідомлюючи, що один неправильний хід у цій грі може йому багато коштувати. Власне, Фрідріх нічого не робив, лише намагався всіма способами утвердити Носке у думці, якої дотримувалась більшість мешканців селища: він, Фрідріх Ульман, — старий дивак, людина розумово неповноцінна, людина, котра не цікавиться нічим, окрім роботи та пива.
Ульман розумів —
Ортсгрупенляйтер сів на лавку, незручно спершись горбом на грубо пофарбовану спинку. Фрідріх стояв перед ним, втупивши погляд у землю.
— Сідайте, гер Ульман, — привітно мовив Носке, поплескавши долонею по дошках лавки.
Фрідріх глянув на Магнусову руку — білу, з довгими пальцями й жовтими нігтями. “Як у мертвяка”, — подумав. Рішучим жестам встромив лопату в землю біля самісіньких ніг Носке — аж той відсахнувся, — і сів поруч.
— Ви до мене? — запитав, намагаючись усміхнутися.
— А до кого ж? — спочатку здивувався ортсгрупенляйтер, та, згадавши, з ким має справу, мовив м’яко: — Звичайно, до вас, мій друже. Йшов мимо, давай, думаю, завітаю до старого Ульмана. Може, і в нього є діло до нас. Може, потребує якоїсь допомоги?
Вичікувально подивився на Фрідріха.
Ульман не відповів. Кілька секунд панувала тиша, лише чути було лебеніння води в канаві на вулиці.
— Не будете ж ви допомагати мені лагодити паркан? — раптом запитав Ульман. — Чи обкопувати дерева? Все селище померло б від заздрощів: сам ортсгрупенляйтер працював у саду в Ульмана!..
— Я мав на увазі інше, — зверхньо посміхнувся Носке. — Вашому синові не потрібні ліки? Я можу це влаштувати…
— Рана в нього загоїлась, — буркнув Ульман.
Носке похитав головою.
— Ваш син пролив кров за велику Німеччину, і це згодом відплатиться йому.
— Це був його патріотичний обов’язок! — з гордістю мовив Ульман, напружено обмірковуючи, для чого з’явився тут цей лис у коричневій сорочці? Зрозуміло, не для благодійності. Може, гестапо натрапило на якусь нитку й намагається розплутати клубок? Та гестапівці навряд чи б відкрито використовували ортсгрупенляйтера — це лише б насторожило підпільників. А якщо Носке взявся за цю справу з власної ініціативи?
Так і не знайшовши відповіді, Ульман зітхнув. Зрештою Носке, як не крутитиме хвостом, відкриється. Коли вже прийшов, відкриється.
Ортсгрупенляйтер витяг з кишені масивний срібний цигарник, розкрив перед Ульманом. Старий насторожився. Якщо Носке пригощає сигаретами, справа серйозна.
— Я гадаю, Фрідріху, — якось непомітно Магнус перейшов на “ти”, — що для тебе давно вже час підшукати якусь більш пристойну роботу. Людина з твоєю головою, — продовжував, ледь помітно іронізуючи, — заслуговує на більше, ніж зчіплювати вагони…
Ульман, наскільки міг, зобразив на обличчі задоволення. “Ого! — подумав. — Багатообіцяючий початок”.
— Але ж, — вів далі Носке, — ми повинні мати докази і твоєї спритності та відданості. — Певно, вирішив не церемонитись з цим пришелепуватим Фрідріхом і відразу взяти бика за роги. — Ти повинен довести свою любов до фюрера й рейху.
— Як? — коротко запитав Фрідріх.
Носке з цікавістю подивився на старого. Ульман зіщулився — здавалося, хитрі оченята наскрізь просвердлили його. Але тільки здалося, бо наступної миті Носке присунувся до Фрідріха, зашепотів, гаряче дихаючи старому в підборіддя: