Крах чорних гномів

Самбук Ростислав Феодосьевич

Фрау Ірма розсміялась.

— Ви друг нашого дому, — мовила докірливо.

— Але ж групенфюрер обіймає таку посаду, що не завжди може керуватися особистими смаками…

— Ну, якщо ви вже так, — розсердилася фрау Ірма, — то знайте ж: Зігфрід сам просив подзвонити вам.

— Мене дуже тішить це, але, їй-богу, не можу збагнути, чим заслужив таку шану.

— Не прибіднюйтесь, мій дорогий, ви ж знаєте, Зігфрід ставиться до вас, як до сина. А про, мене дарма й казати…

Поклавши трубку, Карл довго ходив по номеру,

смокчучи сигарету за сигаретою. Він помітив — фон Вайганг не те щоб зрадів, побачивши його, але зустрів надзвичайно люб’язно, всім своїм виглядом показуючи, як приємно йому знову бачити племінника свого друга. Така люб’язність здивувала і насторожила Карла, адже навіть раніше, коли Кремер був завсідником їхнього дому, фон Вайганг рідко виявляв йому свою прихильність. Інтуїція підказувала Карлові — за цим щось криється. Запрошення і тон фрау Ірми ще раз підтверджували цю здогадку. Але він ніяк не міг збагнути — що.

Сьогодні на другу годину в Кремера було призначено побачення. Приїхавши до Дрездена, він того ж дня відправив листівку до запитання. Звичайну листівку — з привітами, поздоровленнями та родинними новинами. А позавчора одержав на поштамті відповідь. Лист був сугубо діловий: ювелірові Кремеру пропонували купити столове срібло. О другій годині дня він міг побачити його — вказувалася вигадана адреса. Справжню Карл запам’ятав ще в Москві.

На початку першої Кремер підвівся — закортіло трохи повештатися по Дрездену.

Підставив пружному вітру обличчя, непоспішливо почвалав до Альтштадта. На мосту вітер шмагав так, що йти можна було лише зігнувшись. Але у вузьких і кривих вуличках старого міста йому не було де розгулятися — лише іноді, на перехрестях, підкрадався й кидався на перехожих з подвоєною люттю. Люди піднімали коміри й куталися в шарфи, Карлу ж було чомусь весь час жарко — з насолодою підставляв вітрові груди, ледь прикриті легким шовковим кашне.

Потинявшись понад годину, Кремер завернув у вузьку вулицю з високими будинками, що потемніли од часу. Підняв комір, ішов зігнувшись, без поспіху — мав про запас ще сім хвилин.

Біля брами темного п’ятиповерхового будинку, заховавшись од вітру, стояли два чоловіки. Один у шкіряному пальті, інший — у широкому, демісезонному. Оступилися, коли Карл проминав їх. Чоловік у шкірянці навіть відвернувся, але Кремер устиг вловити його уважний погляд. Чомусь ці двоє не сподобались Карлові, і він прискорив крок. Коли ступив на сходи, почув, як грюкнули двері. Зиркнув скоса: ті двоє йдуть слідом.

Першої секунди Кремер не надав цьому значення — зустрілися двоє мешканців будинку, постояли біля брами, розмовляючи, а тепер повертаються додому. Але згадав погляд того, у шкірянці: чоловік наче вивчав і запам’ятовував його…

Карл уповільнив крок, зробилося холодно, мерзлякувато пересмикнув плечима. А якщо це пастка?

Один з тих, що йшли позаду, засміявся. Кремер зітхнув: здається, він стає полохливим.

Якщо кожного перехожого вважати гестапівцем, слід відразу складати зброю.

Четверта квартира на другому поверсі. Двері праворуч. На них повинна бути поштова скринька, з якої стирчатиме журнал у синій обкладинці. Це — умовний знак: усе гаразд і можна заходити.

Ступивши на останню сходинку, Кремер повів оком на двері четвертої квартири. Біла цифра “чотири”, бронзова пластинка з прізвищем і порожня поштова скринька…

У Карла тенькнуло серце. Розгубившись, на якусь невловиму мить зупинився, але наступної секунди опанував собою, байдуже проминув двері і, спираючись на поруччя, ступив на сходи, що вели вгору.

Так, пастка, і він зараз ледь не потрапив у неї. Варто було ще на мить завагатись, і ті двоє вже не випустили б його.

Але чи випустять тепер? Йдуть слідом, стиха перемовляючись.

І знов Карлові зробилося холодно. Отак безглуздо влипнути! Правда, він може подзвонити в якусь квартиру, пробачитись, мовляв, переплутав адресу, але ж ці фокуси їм відомі — в гестапо не повірять жодному його слову, навіть не дуже досвідчений слідчий заплутає його і викриє за кілька годин. І не допоможе ні бог, ні диявол, ані сам фон Вайганг.

А коли обернутися й стріляти? Спробувати прорватися на вулицю? Карл потягся до кишені, де лежав пістолет. Але ж там, у четвертій квартирі, гестапівці. Почувши постріли, вони перекриють усі виходи з будинку.

Третій поверх. Проминувши майданчик, Кремер почав підніматися на четвертий. Ішов, відчуваючи порожнечу в грудях і ледь переставляючи налиті свинцевою втомою ноги.

Ось уже четвертий поверх. Двері з стандартними бронзовими табличками. Боже мій, попереду лише один поверх.

Чи багато кроків залишилося зробити? Цікаво, скільки тут сходинок між поверхами?

Карл спіймав себе на цій думці і мимоволі усміхнувся: за плечима гестапівці, навіть чути їх дихання, а його цікавить, скільки сходинок між поверхами…

Вже минаючи майданчик, глянув на крайні двері і враз зупинився. А якщо?.. Серце застукало гучніше — так, це єдиний шанс на порятунок. Ступив крок уперед і рішуче натиснув на кнопку дзвінка.

І як він одразу не згадав про це? Адже на стіні будинку біля брами бачив вивіску — чорні літери на білій емалі: “Лікар-стоматолог Гюнтер Фольк. 4-й поверх”.

Ті двоє проминули його. Навіть спиною Карл відчув їхні погляди, — повільно почали підніматися на п’ятий поверх. На середині сходів зупинилися, прикурюючи. Карл, схопившись рукою за щоку, байдуже зиркнув на них і ще раз подзвонив. Відчинив низенький лисий чоловічок у білому халаті.

— Прошу, прошу, — заметушився, — заходьте… Кремер переступив поріг. Лікар причинив двері,

Карл сперся рукою на стіну. Лише тепер відчув, чого коштували йому ці останні секунди. Здається, ноги не витримають обважнілого тіла…