Крах чорних гномів
Шрифт:
— Не про це зараз мова, — зупинив його Карл. — Я впевнений: Шрікель приклав руку до цієї історії. Щось він винюхав чи винюхує, і це непокоїть мене. Вчора втратив рівновагу й виказав себе. Певно, шкодує, га слово — не горобець…
— Розкажи все по порядку, — попросив Юрій. — Збоку видніше.
Вислухавши, виніс присуд, майже не думаючи:
— Шрікеля необхідно усунути! І негайно!
— Легко сказати — необхідно… А як?
— Тобі руки бруднити не можна. Доведеться мені.
— Садиба
— Але ж сам Шрікель не відлюдник?
— По-моєму, він рідко коли залишає садибу. Боїться, чи просто роботи багато…
— Не можуть мої люди весь час чергувати біля вілли. Гестапівським шпигам на радість і розвагу… Отже, — викресав вогонь, прикурив, — нам треба знати, коли Шрікель виїжджатиме.
— Коли б я також знав це…
— Мусиш.
— Легко сказати, — розізлився Карл, — він і раніше крився од мене, а тепер…
— Руді Рехан? — коротко запитав Юрій.
— Виключено. Він із Шрікелем, мов кішка з собакою.
— Не думаю, аби цей гауптштурмфюрер був такий неприступний. Треба знайти привід і виманити його з садиби.
Кремер замислився. Вєтров не квапив його. Здавалося, світлячок цигарки — єдина жива істота в підвалі. Потім і він згас.
— Ану, послухай мене, — почав раптом Вєтров розважливо. — Непогана наче ідея… Як у тебе з фройляйн Краузе?
— Що — як? — не зрозумів Кремер. — І до чого тут вона?
— До чого — то я тобі скажу. А от що: міг би ти їй, скажімо, освідчитись? Гарбуза не піднесе?
— Це ти серйозно?
— Абсолютно.
— Що ж, Ернестіна лише чекає на те.
— Сказав він скромно! — не втримався, аби не вколоти Вєтров. — Якомога скоріше треба освідчитись їй. На честь ваших заручин буде влаштовано прийом. Шрікель вважатиме за честь побувати в Краузе.
— Стривай, стривай, — захвилювався Кремер, — а це справді ідея! Запросити фон Вайганга з дружиною, Рехана… Шрікель неодмінно проковтне цю принаду. — Згадав раптом Ернестіну і зніяковів. — План твій — добрий, — мовив замислено, — та є одна заковика. Шкода дівчини. Вона ж сприйме все за чисту монету.
— Знайшов кого жаліти! — презирливо буркнув Юрій. — Вони нас жаліють?
— Ну, знаєш, там якось простіше: він озброєний, і в тебе автомат… Хто кого…
— Скажи, будь ласка, — єхидно почав Вєтров, — а такі думки випадково не приходили тобі в голову, коли гестапівці катували гумовими кийками?
— Я розумію тебе, та все це значно складніше. Фройляйн Краузе — непогана дівчина, не зла й розумна. Мислить вона, звичайно, зовсім іншими категоріями, ніж ми, — ну, й природа обділила її, і це відбилось…
— От що! — перебив його Вєтров. — Хто з нас добрий, а хто поганий, розберемося потім. Зараз у нас замало часу для цього, і мені, чесно
— Дещо прямолінійно, — поморщився Карл, — та вистачить.
— Я знав, що ми домовимось, — безапеляційно заявив Вєтров. — То зробимо так…
Заручини Ернестіни Краузе з маловідомим і, як на погляд фінансової еліти міста, дрібним комерсантом Карлом Кремером викликали багато пліток. Одні заздрили Карлові, інші поздоровляли і намагалися вже зараз бути ближче до людини, котра успадкує мільйони.
Фон Вайганг сприйняв цю новину без особливого ентузіазму. Сухо привітав Кремера, покликав до себе в кабінет. Карл зрозумів групенфюрера і, не чекаючи запитань, пояснив:
— Можете не хвилюватися, шеф. Туманна перспектива посагу не може вплинути на наші ділові стосунки. Я ніколи не збирався стати альфонсом і маю бажання досягти успіху власноручно. Тим більше, що текстильні підприємства мого майбутнього тестя — непогана ціль для бомбардувальників, і від одної з фабрик уже залишилась купа цегли…
— Не забувай, — повеселішав фон Вайганг, — Краузе — один з директорів Дрезденського банку, підвали якого недосяжні для бомбардувальників.
— Але ж я не директор банку, — уточнив Кремер, і фон Вайганг позадкував.
— Ернестіна — чудова дівчина, — мовив невизначено, — і зуміє влаштувати твоє щастя.
— Я певен у цьому! — ствердив Карл. — Сподіваюся, завтра ввечері у вас нема термінових справ, і ви не забудете…
— А якщо б вони й були? — перебив групенфюрер. — Звичайно, ми будемо в Краузе.
— У вас в автомобілі знайдеться місце для мене?
— Не став дурних запитань, мій хлопчику.
Тепер Кремерові залишалося провести переговори з Реханом. Покликав Руді до себе і, причинивши двері, сказав без зайвих церемоній:
— Завтра ви повинні зробити так, аби Шрікель сів в автомобіль фон Вайганга.
Рехан витяг шию і втупився в Кремера.
— Скажіть, — мовив замість відповіді, — для чого ви влаштували цей спектакль? Чи, може, справді вирішили загарбати мільйони Краузе і накивати п’ятами на Захід?
Кремерові зробилося смішно: ось що не дає спокою Реханові! Та не в його інтересах ставити крапки над “і”: навіщо Руді знати його справжні наміри?
— Шляхи господні недовідомі… — відповів. — Та я сказав…
— Для чого це?
Карл кілька секунд помовчав, обмірковуючи, чи слід критися від Руді.
— У вас є шанси зайняти місце Шрікеля, — сказав і з задоволенням побачив, як почервоніли Реханові вуха. — Вас улаштовує така перспектива?
— Ви можете це влаштувати? — не повірив Рехан.