Крах чорних гномів
Шрифт:
Вернер витяг щойно розпочату пачку.
— Візьми, я маю ще.
Сіли.
— От що, Горсте, — почав Вернер, — ти хлопець сильний, і вся ця історія не повинна підкосити тебе. Втішати, кажуть, легше, але, повір, не завжди. Ми з тобою бачили багато смертей і, якщо вже залишились жити, повинні подумати не лише про себе. Твій батько був мужньою людиною і дав приклад іншим.
— Мій тато був… — почав Горст у пориві відвертості, та, згадавши, як батько завжди лаяв його за запальність,
— Мені завжди здавалось, що твій батько, — мовив Вернер якомога сердечніше, — чимось відрізняється від усіх інших. Він був патріот, а це в наші важкі часи не так просто. І загинув як патріот! І тому я тисну руку його синові.
Це прозвучало надто патетично, і, якби Горст не був у такому пригніченому настрої, неодмінно помітив би, що Зайберт сфальшивив. Але Вернерові слова були наче відзвуком його власних — саме так і Горст думав про батька, — і він радо потиснув простягнуту руку.
— Вернере, — мовив розчулено, — ти справжній товариш, і я цього ніколи не забуду.
Зайберт ображено махнув рукою.
— Мені хочеться вірити тобі, — відказав, — але слова завжди залишаються тільки словами. Навіщо ти крився од мене? Чи були підстави не довіряти?
Горст зробив здивовані очі, та Вернер дивився на нього так щиро й з таким докором, а на душі було так самотньо, що хлопець мимоволі визнав:
— Які можуть бути підстави, друже! Але ж нас так мало, а навколо стільки нечисті… Ти не можеш звинувачувати мене.
— Ніхто тебе не збирається звинувачувати. — В голосі Вернера бриніла справжня радість. — Я дуже радий, що ми нарешті порозумілись!
— Ми вже давно порозумілися, — заперечив Горст, — тепер лише доказали недоказане.
— Нехай буде так, — легко погодився Вернер, — нехай буде сонячне затемнення чи кінець світу — мені нічого не страшно, бо сьогодні я наче вдруге народився! Ми помстимося за твого батька!
— От що, — потверезішав Горст, — по-перше, не так голосно, по-друге, гестапо, напевно, випустило мене, сподіваючись натрапити на слід підпільників. Вони ж розуміють, що мій батько й Панкау — не вся організація, і не заспокояться, поки не візьмуть інших.
— Не заспокояться, — ствердив Зайберт. — Але що ти маєш на увазі?
— Тобі не варто часто зустрічатись зі мною, я вже не кажу — заходити до нас…
— Гадаєш, гестапо запідозрить мене?
— Не сумніваюсь.
Вернер закурив, розлігся на тахті, задумливо пускаючи дим у стелю. Останні слова Горста вибили його з колії, і він швидко обмірковував, як краще вчинити: адже цей хлопчисько повинен постійно бути в полі його зору.
— Так, — мовив нарешті, — ти маєш рацію. Але ж, — мало не підстрибнув, — ми їх обведемо
— Ти часом не той? — Горст покрутив пальцем біля скроні.
— Я ніколи в житті ще не був таким розсудливим, — заперечив Зайберт. — Ти не враховуєш досить примітивного психологічного фактору: коли б ми час від часу зустрічалися, намагаючись не афішувати ці зустрічі, гестапо відразу б запідозрило мене. А коли я відкрито вселяюсь до тебе, коли це робиться в усіх на очах, якщо хочеш, демонстративно, то це не викличе жодних сумнівів. Навпаки, подумають, що ти хочеш зробити спритний хід і пустити гестапо по фальшивому сліду.
Спочатку Горст розсердився:
— Ми й так багато ставимо на карту, аби займатись психологічними експериментами!
Але подумавши мовив:
— Раціональне зерно в цьому є. Але якось воно не 1 за правилами…
— Коли б усе було за правилами, — відрізав Вернер упевнено, — гестапо давно б переловило всіх вас. Що-що, а правила гри там напевно знають.
— Повинні знати, — згодився Горст. — Інакше не вислідили б батька. Не розумію, де він схибив?
Вернер заплющив очі, пригадуючи зустріч Ульмана й Панкау в пивній. Треба мати його нюх, аби вийти на слід такого досвідченого конспіратора, як Фрідріх Ульман! Що Горст? Горст — цуценя. Розрюмсався, мов дитина, охляв — добирай до нього ключі, аби лиш бажання. Варто лише трохи підхвалити батька, і готова пташка! Але ж тепер — максимум обережності. Як би поводився на його місці справжній підпільник?
— Ти не думав, що старого міг хтось виказати? Може, в організації є провокатор?
— Звідки ти знаєш про організацію? — підняв брови Горст.
— Або я дурень, або ти… Сам же казав…
— А-а… — Горст полегшено зітхнув. — Це я просто так. Власне, організації не існує. Кілька чоловік — і все.
— Мене це не обходить. Я не збираюсь ставити безглузді запитання і не хочу знати більше, ніж треба. І все ж хтось виказав твого батька, і ти повинен дізнатися — хто.
— Скажи мені, Вернере, — раптом перейшов на шепіт Горст, — якої ти думки про Керера?
“Чудово, — подумав Вернер, — зараз ми спробуємо тебе заплутати”.
— Якого Керера? — запитав.
— Ти що? — не витримав Горст. — Не роби з мене божевільного. Ви ж разом лежали в шпиталі.
— А-а… — стукнув себе по чолу Вернер, — це ти про Фріца? Так би й казав, а то — Керер… Його поклали в нашу палату днів за десять до виписки. Він і запропонував мені оселитися у вашому селищі.
— А ти не помічав за ним нічого?
— Чекай, чекай… Ти маєш на увазі?..
— Я нічого не можу стверджувати, але ж…