Крах чорних гномів
Шрифт:
— Призначення залежить від фон Вайганга?
— Звичайно.
— Вважайте себе начальником канцелярії.
— Що ви зробите зі Шрікелем?
— Вас справді цікавить його доля?
Рехан знизав плечима.
— Шрікель поїде з вами, — мовив упевнено.
— Посадите його поруч з шофером.
Руді кивнув.
— Більше нічого?
Карл усміхнувся.
— Ви прогресуєте, Рехане. Буде добре, коли ніхто не дізнається про нашу розмову…
— Не робіть з мене справжнього йолопа, Кремере! До речі, мені хотілось придбати
— Ви зможете придбати їй не одну нитку, — відрахував гроші Кремер. — Будьте обережні, ніхто не повинен знати, що ви витрачаєте такі суми. В гестапо на це особливий нюх.
— Я розповідаю всім, що помирився з батьком, — хитро примружився Рехан. — Старий злякався бомбардувань і подався на село — перевірити неможливо.
— У вас світла голова, — підлестив Кремер, — і кращої кандидатури на місце Шрікеля групенфюрерові не знайти.
Визирнув у коридор і, впевнившись, що там нікого нема, випустив Рехана. Ліг на канапу, поклав руки під голову. Він зробив усе — залишалося тільки чекати.
…Два чорних закритих автомобілі стояли біля парадних дверей вілли. Чоловіки зібралися в холі, чекаючи на фрау Ірму. Карл почував себе незручно: мало того, що новий фрак трохи тисне під пахвами, але всі погляди прикуті до тебе, і кожен вважає за необхідне пожартувати з приводу заручин.
Уже кілька разів Карл нетерпляче зиркав на годинник: затримка фрау Ірми непокоїла його, бо могла призвести до несподіваних ускладнень. Чорт, слід було, враховуючи жіночу непунктуальність, призначити від’їзд хоча 6 на чверть години раніше…
— Закохані завжди нетерплячі, — помітив його нервозність групенфюрер. Він уже звик до вибриків дружини і сприймав їх філософськи. — Врахуйте, нема на світі жодної пунктуальної жінки.
— Невже я запізнилась? — почувся голос на сходах: фрау Ірма була вже в хутрах. — Я так поспішала…
Чоловіки перезирнулись. Швидко одягнулися і поспішили до машин. Рехан відчинив дверцята “мерседеса” перед фрау Ірмою та групенфюрером.
— Сідайте сюди, на переднє сидіння, Шрікелю, — покликав гауптштурмфюрера, який хотів зайняти місце в другому автомобілі. — Сюди, сюди, прошу вас. А ви, Кремере, — показав на місце за шофером, — сюди. Наречена вже зачекалася вас, а ми, — кивнув на помічника Шрікеля, — ще заїдемо за Хільдою.
Вмощуючись на задньому сидінні, ліворуч од фрау Ірми, Карл з задоволенням глянув на огрядну постать Шрікеля поруч з шофером. Усміхнувся, згадавши метушню Рехана: Руді відчуває небезпеку і про всяк випадок хоче бути далі від них.
Аби потрапити до маєтку Краузе, вони проїхали місто і вискочили на автостраду. На дванадцятому кілометрі — з’їзд ліворуч, ще три кілометри — і розкішна вілла.
“Мерседес” звернув з автостради. Карл припав до спинки переднього сидіння, напружено вдивляючись у темряву. Асфальтована дорога в’юнилась між дерев, видимість була погана, і шофер знизив швидкість.
Гауптштурмфюрер нетерпляче відчинив дверцята.
— Звільняйте дорогу! — гукнув. — Ми поспішаємо!
Офіцер спокійно ввімкнув ліхтарик, роздивляючись пасажирів “мерседеса”. Навіть Кремер, який знав, що трапиться зараз, не помітив, звідки взявся в його руках пістолет. Два постріли — у Шрікеля… Ще постріл — шофер привалився до керма… Вереск фрау Ірми… Фон Вайганг з великими, сповненими жаху очима сповзає на підлогу…
Карл відсунув шофера, витяг з-під сидіння автомат. Вивалився з машини, дав чергу кудись у темряву. Стрибнув у кювет і знову натиснув на гашетку. Бачив у світлі невимкнутих фар, як за грузовик метнулись двоє. Перечекавши кілька секунд, прошив довгою чергою борти грузовика, кабіну й шини. Обстріляв кущі напроти і, лише побачивши довгу тінь од легкової машини на путівці та почувши стихаючий гуркіт мотора, припинив стрілянину. Не випускаючи з рук автомата, зазирнув у “мерседес”.
Фрау Ірма лежала, уткнувшись обличчям у сидіння та затуливши руками голову. Групенфюрер заховався під її шубу.
Кремер доторкнувся до його плеча.
— Все гаразд, шефе, — мовив заспокоююче, — вони втекли.
Фон Вайганг тремтячою рукою відкинув полу шуби.
— Ірма злякалась, — зробив спробу виправдатись, — допоможіть їй…
— Вас не поранено? — з тривогою запитав Карл, хоч знав: до фрау Ірми ніхто не доторкнувся й пальцем.
Упевнившись, що небезпека минула, групенфюрер почав виявляти твердість духу.
— Займіться ними, — вказав на переднє сидіння. — Я допоможу Ірмі сам.
Шрікель лежав, упершись головою в щиток: кулі в двох місцях пробили йому череп — без сумніву, він умер після першого пострілу. Шофера було поранено в плече: коли Кремер доторкнувся до нього, той застогнав.
Витягши Шрікеля з машини, Карл поклав шофера на сидіння.
— Треба негайно лікаря, — визначив. — Він може вмерти від утрати крові.
Фрау Ірма очуняла. Сиділа, стиснувши скроні пальцями, і дивилася на Кремера застиглим поглядом.
— Який жах, — ледь поворушила губами. — Вони ж могли всіх нас…
Фон Вайганг виліз з машини, обсмикнув на собі шинелю.
— Я ніколи не забуду тобі цього, мій хлопчику, — мовив розчулено. — Ти врятував нас!
З-за повороту виринула, блиснувши фарами, легкова машина. Карл пішов їй назустріч, піднявши руки.
— Допоможіть, панове! — сказав хрипко чоловікам, котрі вистрибнули з автомобіля. — Нещастя!
— На мене вчинили замах, — голосно пояснив групенфюрер. — Але злочинці помилились і вбили гауптштурмфюрера Шрікеля.