Крах чорних гномів
Шрифт:
— Я згадав Париж, панове, — ковтнув води з склянки, — зовсім не випадково. Справа в тому, що перед виїздом сюди я бесідував з кількома особами, щоб виробити спільну думку, або, якщо хочете, платформу американських ділових кіл у переговорах з вами. Назву лише деякі прізвища зацікавлених осіб, від імені яких, зокрема, і виступаю тут. До речі, одна з цих осіб очолює Управління стратегічних служб у Парижі і має можливість безпосередньо впливати не лише е-е… на хід військових операцій. Це Девід Брюс — зять усім вам відомого Ендрю Меллона. Крім нього, до нашої платформи приєднуються сини Моргана — Джуніус і Генрі. Вони консультувалися
— Мені приємно чути це, — вклонився той. — А ще приємніше буде побачитися з містерами Біглоу і Брігсом.
— Я з задоволенням перекажу їм ваші слова, — підхопив Грейн. — Але ближче до діла, панове. Мені доручено інформувати вас, що два тижні тому Управління стратегічних служб — і в цьому неабияка заслуга сера Девіда Брюса — подало урядові Сполучених Штатів меморандум з досить втішною для вас, панове, назвою. Як ви дивитесь на неї: “Про економічні наслідки позбавлення Німеччини її важкої промисловості”? Чи не здається вам, панове, що у цій назві є глибокий зміст?
Повідомлення Грейна справило враження. Навіть Краузе, який, здавалося, уособлював німецьку респектабельність, почав перешіптуватися з сусідою.
Грейн підвівся. Вперся короткими руками в стіл, втупив погляд у присутніх.
— Ви можете заперечити, — продовжив, — мовляв, ми ділимо шкуру невбитого ведмедя. Але ж будемо дивитись правді у вічі: війна скоро закінчиться і, на жаль, не так, як би нам хотілося. Невдалий замах полковника графа фон Штауффенберга позбавив нас надії на сепаратний мир, і тепер ми не можемо не рахуватися з наслідками російського наступу та червоною небезпекою не лише для Німеччини.
— І ви говорите це в той час, коли ваш президент і Черчілль заграють зі Сталіним! — не витримав хтось.
— Не сприймайте це всерйоз, — заспокоїв Грейн. — Розбурхались стихії, і зараз не так легко вгамувати їх. Врахуйте світову антифашистську думку, і ви зрозумієте, як нелегко керівникам США. Ця ж обставина є серйозним гальмом і при здійсненні наших планів, панове, і мені не хотілося б малювати все в рожевих тонах. Нам доведеться долати труднощі — і значні труднощі; в тому числі й деяку прямолінійність президента Рузвельта, який схильний до поступок росіянам. Але, панове, перспективи не такі вже й сумні — ми категорично проти так званої деіндустріалізації Німеччини, проблеми, з якою носяться ліберали й комуністи. Ваша справа — наша справа, і лише політичні кретини та наші вороги не враховують, хто свого часу вкладав капітал у німецьку промисловість. Ми не рубатимемо сук, на якому сидимо самі, і наполягатимемо на тому, щоб допомогти післявоєнній Німеччині відбудувати промислові підприємства, розвинути експорт і знайти ринки.
— На яких умовах? — запитав директор банку.
— У кожному конкретному випадку це питання вирішуватиметься самостійно. Та ми можемо вже зараз сформулювати два основні пункти, які повинні стати наріжним каменем нашого співробітництва. По-перше — превентивне місце для американського капіталу в Німеччині. Зрозуміло: німецьким компаніям доведеться залучати іноземний капітал для відновлення економічного потенціалу країни. Наші
Грейн почервонів і часто облизував засмаглі губи. Роздратовано смикнув краватку, мовив сухо:
— Якщо б не безрозсудлива політика вашого фюрера, становище було 6 більш сприятливе. Наступ в Арденнах — невчасний і, хоч звучить це, на перший погляд, парадоксально, насамперед нашкодив вам — майбутній Німеччині. Якщо б ми зайняли Берлін і вийшли на Одер, то зовсім по-іншому розмовляли із Сталіним.
— А також з нами… — буркнув сивий літній чоловік, що весь час мерзлякувато кутався у вовняний шарф. “Сільман, — згадав Кремер, — віце-президент компанії “Сіменса”.
— Я не розумію вас, — розвів руками Грейн, — невже ви віддаєте перевагу червоним?
— Навіщо ж пересмикувати! — розсердився Сільман.
— Панове, — втрутився Краузе, — ми ніколи не домовимось, якщо не загнуздаємо емоції. І якщо не виходитимемо з беззаперечного факту — як не важко визнати це, — що війну все-таки програємо ми.
— До капітуляції ще далеко, — не здавався Сільман.
— Тут зібрались розсудливі люди, а не пройдисвіти зі штабу фюрера, — пробуркотів Краузе, і ми добре розуміємо, що до чого. Особисто я вважаю умови, викладені містером Грейном, прийнятними,
— Я ще не закінчив, — підняв руку сенатор. — Мене просили попередити вас, що американські монополії, враховуючи наші спільні інтереси, — я підкреслюю це, — і надалі відстоюватимуть розвиток економічного потенціалу Німеччини. На першому етапі після війни, враховуючи небажаний міжнародний резонанс, доведеться обмежитись пунктами меморандуму, про який я говорив. Але ми готуємо пропозиції відносно припинення демонтажу німецьких підприємств. Правда, кілька заводів, — знов розлючено смикнув за краватку, — хоча б для припинення розмов, доведеться демонтувати.
— Якщо вони залишаться до кінця війни, — мовив директор Дрезденського банку. — Ваша авіація починає просто хуліганити…
— Ми не завжди можемо знайти спільну мову з військовим командуванням, — скривився Грейн. — Англійці вважають це відплатою за бомбардування Лондона. Та й у нас, у Штатах, досить наелектризоване повітря. Потрібен час, аби все стало на свої місця. І цей час прийде, панове. Я обіцяю вам — і це не марна балаканина, — що вилучення за рахунок репарацій провадитимуться лише на перших кроках. Ми дозволимо вам необмежений експорт на іноземні ринки, відмовимось від націоналізації промисловості. Все, що зараз пишуть газети з цього питання, — пропагандистське базікання, і йому можуть вірити лише дуже наївні люди.
— Газети формують громадську думку, — зауважив Краузе.
— Ну і що ж! — посміхнувся Грейн. — Ви рахувалися з громадською думкою, коли робили Гітлера канцлером?
— Ось така розмова мені вже подобається! — заявив Сільман, і всі пожвавішали.
Грейн зрозумів: час закінчувати.
— Я прошу вас, — мовив, — усі конкретні питання, пов’язані з нашою сьогоднішньою розмовою, вирішувати з містером фон Вайгангом. Я закінчив, панове.