Крах чорних гномів
Шрифт:
— Товаришу Вєтров, після того, що сталося, вам важко довіряти мені, а я не можу довести свою непричетність…
— Заткнись, дурню! — буркнув Юрій, але так, що Горст не образився. Лише здивовано закліпав очима.
— Але ж… — зробив рішучу спробу заперечити.
— Якщо б ти був провокатором, — сказав Вєтров розсудливо, — гестапівці чекали б на мене в підвалі. Ти просто роззява. Не помітив “хвоста” й засипався.
Вийшли за мостом, і Вєтров завернув до невеличкої бірхалле. В цей час у пивних завжди
Образливе слово — роззява — пекло Горста. Він сидів з червоними плямами на обличчі й кусав губи. Юрій за одним духом випив пиво, а Горст не доторкнувся до свого.
— Пий, — підсунув до нього кухоль Вєтров. Певно, зрозумів стан Ульмана, бо повторив м’яко: — Пий, прошу тебе.
Горст відпив трохи — і йому полегшало. Вєтров перехилився через стіл, мовив, наче запитував сам себе:
— Але ж учора “хвоста” не було? Коли б був, вислідили 6 тебе зі Штеккером. Зараз перевіримо — якщо фельдфебеля не заарештували, значить, або випадково натрапили на тебе, або… — не закінчив і мовчки вийшов з пивної — у бірхалле телефону не було.
Повернувся одразу. Взяв ще кухоль пива і, коли кельнерша відійшла, сказав тихо:
— Вчора “хвоста” не було. Ти розповідав комусь про зустріч зі Штеккером?
Горст пополотнів. Тієї ж миті на нього жаром сипонуло — комір сорочки змокрів.
— Але ж батько був доброї думки про нього… — з зусиллям вичавив із себе.
На щоках у Вєтрова виступили жовна — так зціпив зуби.
— Він мав замінити мене в організації, — мало не плачучи, мовив Горст.
— Хто?
— Вернер Зайберт. Ми товаришували, і він жив у нас.
Вєтров утомлено сперся на руку. Глянув на Ульмана відчужено, порожніми очима. Для чогось потер кінчик носа і сказав глухо:
— Хлопчисько!
Горст уткнув носа в кухоль, не сміючи підвести очі. Лише стис холодне скло так, що побіліли нігті.
— Я вірив Вернерові, як собі. Йому не можна було не вірити.
— Чекай… — очі Вєтрова посвітлішали. — А може, не він?
— Я більш нікому не казав.
— Звинувачувати легко, — розважливо мовив Юрій. — Коли його нема в селищі — він… Ти зв’язав його з організацією?
— Не встиг.
— Вперше бачу користь від запізнення, — розсміявся Вєтров, і Горстові трохи полегшало.
— Що ж робити з тобою? — пошкрябав потилицю Вєтров. — Тепер у місті залишатись небезпечно. За пару днів зробимо документи і виїдеш.
— Місто велике, — спробував заперечити Горст, — і можна загубитись…
— Можна то можна, — погодився Вєтров, — але не рекомендується. Перебудеш два дні в мене, потім хлопці відвезуть тебе. Робота усюди знайдеться.
У келихах пінилось шампанське. Карл Кремер підняв свій келих, та не пив, задивившись на примхливу гру світла в кришталевих гранях. Рука ледь-ледь
Хитнув головою, звільняючись од видіння. По той бік столу кутається в хутряну накидку Ернестіна, втупившись у нього вирлатими очима. Карлові зробилося неприємно, наче Ерні прочитала його думки.
— Чому ти не п’єш шампанське? — сказав перше, що спало на думку, аби порушити мовчанку.
Ерні лише пересмикнула плечима.
— Щось холодно… — поскаржилась.
Кремер присунув до неї чарку з коньяком, та дівчина знову вперто похитала головою. Лише раз пригубила, коли Карл, узявши з рук кельнера пляшку, власноручно налив їй.
— Може, кави? — зробив ще одну спробу Карл.
— Не треба нічого…
Ернестіна заховала підборіддя в м’яке хутро, і знов Карл зіщулився під її вивчаючим зеленкуватим поглядом.
— Тобі ніколи не буває страшно? — раптом запитала.
Кремер поблажливо всміхнувся.
— Нема в світі людини, яка б не звідала цього, — почав тоном учителя. — Страх за власне життя, за своїх близьких. Нарешті, — покрутив келих за тонку ніжку, — страх бути одуреним, втратити майно… Людина більшу частину свого життя чогось боїться.
Ернестіна не змінила пози.
— Не те, — перебила Карла досадливо. — Одна справа — страх, коли в тебе стріляють і ти рятуєш своє життя… Або просто нервуєш перед тим, як зробити вирішальний крок… Але ж іноді почуття страху переслідує тебе навіть уві сні! Ти не боїшся майбутнього, Карле?
Кремер на секунду заплющив очі. Він збагнув, що бентежить Ернестіну, та її переживання не схвилювали і не могли схвилювати його: те, чого вона боялась, було для нього жаданим.
— У мене розривається голова й іноді не хочеться жити, — з гіркотою продовжувала Ернестіна. — Що з нами всіма буде? Ти не думав про це?
Кремер похитав головою.
— Щаслива людина… І ти зможеш дивитись у вічі тим, хто прийде до нас переможцями?
— Нас ще не перемогли, і невідомо, як все обернеться, — спробував перевести розмову на інше Карл. — Фюрер обіцяє нам, що…
— Чекай, — зупинила його Ерні, — справа не в тому, хто і що обіцяє… Батько каже, що він ні в чому не винен, що ми лише виконували свій обов’язок, і ніхто в світі ні в чому не може звинувачувати нас. Гестапо і СС — не наша вигадка, і те, що загинули євреї, також не плямує нас. Але ж це не так… Скажи мені, Карле… Адже не так?..