Крах чорних гномів
Шрифт:
Карла знов кинуло на землю, але тепер він не втратив свідомості. Лежав на голій землі, не відчуваючи холоду. Зрештою, куди ще бігти?
Ернестіна принишкла поруч, накривши голову маленькою сумочкою, і Карлові чомусь стало смішно: сумочка не захистила б від удару кулаком. Дівчина підібгала ноги. Лише тепер Кремер помітив, що вона загубила одну туфлю, панчохи порвалися. Хутро шубки обгоріло й згорнулося — Ернестіна нагадувала нещасну бездомну кішку.
Кремер зняв шарф, обгорнув босу ногу дівчини. Лише тепер згадав, що в середині парку є відкрите місце
Вони вже добігали до басейну, коли позаду, за кілька метрів, щось важко гупнуло об землю. Карл штовхнув, дівчину, вона покотилася на цементне дно басейну, і Кремер, падаючи за нею, встиг помітити, як Ерні знову схопилась за голову.
Минула секунда… дві… три… А може, він просто не почув вибуху? Карл ущипнув себе за руку. Боляче. “А-а… — здогадався, — вона не вибухнула…”
Відчуття того, що поруч лежить, можливо, бомба уповільненої дії, не злякало Карла. Певно, тепер його ніщо не злякало б: гострота сприйняття притупилась — Карл лише присунувся ближче до стінки басейну, подумавши, що в разі вибуху хвиля пройде над ними…
Ерні уткнулась обличчям йому в груди і дрібно-дрібно тремтіла. Кремер погладив її по розпатланій голові; ця ласка трохи заспокоїла дівчину.
…Бомбардування закінчилося десь перед світанком; припинили стрілянину зенітки, і небо вже не розколювало гудіння потужних моторів. Карл обережно висунув голову з укриття: весь час пам’ятав про бомбу, що не вибухнула й лежала поруч, — безглуздо було б загинути саме тепер.
Місто палало. Палало всюди — біля входу до парку Карл не помітив жодного цілого будинку. З вікон ресторану, де. вони колись обідали з Реханом, виривались червоні язики, і Кремер подумав, що непогано було б хоч трохи зігрітись. Ноги замерзли так, що не відчував пальців, а Ернестіна цокотіла зубами. Карл допоміг дівчині підвестись.
— Тепер швидше! — наказав. — Бо та клята бомба…
Ернестіну не треба було підганяти, та ноги не несли її. Карл підставив дівчині плече і потяг її, перебираючись через повалені дерева.
Біля виходу з парку було жарко. Ерні сперлася спиною на чавунну огорожу і простягла до вогню задубілі пальці. Затуляла ліктями обличчя від жару, та руки все не відходили. Почало займатися хутро шубки, а пальці на ногах ще не слухались.
Карл дивився, як тягнеться до вогню дівчина, і думав — коли б він був художником, намалював би велике полотно: палає місто, руйнуються цілі квартали, вогонь сягає темного неба, а дівчина простягає до цього пекельного вогнища задубілі руки.
Не можна було й думати пройти вулицями палаючого міста, і Кремер прийняв рішення пробиратись до Ельби — в одному місці лише кілька кварталів відділяли парк від набережної. Берегом річки Карл розраховував спуститись униз до околиці, звідки не так уже й далеко було до вілли фон Вайганга.
На березі до них приєднались ще кілька обірваних, обпалених, брудних людей, і разом вони дісталися до передмістя. Тут усі виходи перекривали
…У віллі ніхто не спав. Карла та Ернестіну зустріли у вестибюлі. Сюди вийшов навіть фон Вайганг. Побачивши, як просвітліло його обличчя, Кремер упевнивсь: групенфюрер по-справжньому тривожився за нього. І лише Руді Рехан, як не намагався зобразити радість, розчаровано кривився. Кремер ніколи не розраховував на дружні почуття оберштурмфюрера, але, побачивши, як той кліпає очима і нервово потирає руки, зрозумів, що Руді зараз готовий до будь-якої підлоти і скористається з найменшої нагоди, аби позбутися Карла Кремера.
Рехан то бурмосився на Карла, то був вкрай улесливий. Кремерові набридло це, і він вирішив поставити оберштурмфюрера на місце. Випадок допоміг: Руді приховав від Карла папери, які передала фон Вайгангові одна з машинобудівних фірм.
Кремер перестрів Рехана в алеї чорних гномів. Руді неохоче підійшов до нього, явно не бажаючи давати будь-які пояснення. Карл передбачав це і сказав без церемоній:
— Мені набридли ваші гримаси, Руді. Вас більш влаштувала б моя смерть, та я живий, і вам доведеться рахуватися з цим беззаперечним фактом.
— Що вам стукнуло в голову? — зробив спробу образитись Рехан. — Ми працюємо в контакті, і я завжди інформую вас…
— А папери фірми Ліндера?
Вузьке обличчя Рехана зжовкло.
— Звідки ви дізнались про них?
— Це — не ваша справа. Я слідкую за кожним вашим кроком і колись зверну вам шию.
Руді закліпав очима. Сів на лавку, рішуче поплескав по мокрих дошках поруч себе.
— Нам треба поговорити, Карле.
— Я ніколи не відмовлявся від спасенних розмов, — одповів Кремер, але не сів. — То що ви хотіли мені сказати?
— От що, — почав Руді впевнено, та нараз уся його рішучість зникла, і він промимрив невиразно: — Скажіть, Карле, ви уявляєте, скільки можна заробити на цих американцях?
“Ось звідки вітер дме!” — зрозумів Карл. Отже, оберштурмфюрер хоче вирвати свою долю пирога. Але апетит у нього розгорятиметься з кожним днем, і невідомо, чим усе це скінчиться.
— Уявляю, — відповів.
— І скільки ж, по-вашому?
— Кілька мільйонів.
— Вірно! — тріумфуюче підняв палець Рехан. — Сподіваюсь, ви не втратите такий шанс! Чи ваші переконання…
Карл зневажливо плюнув на мокру траву. Що ж, доведеться трохи забити баки Реханові.
— Я був кращої думки про ваші розумові здібності, Руді! — мовив, презирливо примружившись. — Хто ж у наші часи відмовляється від грошей?
— Я так і знав, — зрадів оберштурмфюрер. — Ви покрутились у нас і зрозуміли, що таке справжні принади життя. Закінчиться війна, і за гроші ви придбаєте все. Я чув, у вас не можна купити навіть автомобіль…
Карлові знову захотілося плюнути — цього разу у довгасте обличчя Руді. Ледве стримався. Дістав з кишені дрібну срібну монету, підкинув і спритно піймав.