Крах чорних гномів

Самбук Ростислав Феодосьевич

Підвівся Краузе.

— Ми з вдячністю приймаємо пропозиції сенатора Грейна і наших американських друзів, котрі подають нам руку допомоги.

— Я нагадую вам, панове, що… — втрутився фон Вайганг.

— Ми — держава в державі, — усміхнувся, зрозумівши його, Краузе, — і вміємо зберігати таємниці краще, ніж СД.

Ці слова послужили сигналом до закінчення наради. Роз’їжджалися також непомітно, як і приїхали. їх було чотирнадцять — чотирнадцять некоронованих володарів. Щупальця Цейса, Сіменса, Краузе простяглись по всій Німеччині

і далеко за її кордони. Карлові навіть дивно було йти поруч із звичайною, склеротичною на вигляд людиною, прізвище якої було Цейс. Звик чути: найкращі в світі цейсівські біноклі, цейсівська фотооптика… У його батька був цейсівський бінокль, і Карл у дитинстві уявляв собі цього Цейса обов’язково в морській формі на капітанському містку з біноклем на грудях. А тут склеротичний старий, який, до того ж, ще й човгає ногами.

— Вони хочуть перетворити наші фірми на американські філії, — невдоволено буркотів Сільман, закутаний так, що невідомо, як пробиваються крізь пухнастий шарф його слова.

Краузе йшов, постукуючи палицею по бронзових ковпаках гномів. Позіхнув, даючи зрозуміти — старий буркотун набрид усім і не слід сприймати його всерйоз. Але Цейс був не від того, щоб поговорити.

— Як на мій характер, — кинув ущипливо, — краще бути американською філією, ніж не існувати взагалі. Треба все робити вміючи: взяти допомогу і поступитися дещицею. А прийде час, знову станемо на ноги, тоді й поговоримо хе-хе… як джентльмен з джентльменом.

— Я б дав вам Нобелівську премію за мудрість, — не витримав Краузе.

— А для чого вона мені? — зневажливо пирхнув Цейс. — Гроші в мене ще є, а реклама од неї не варта й пфеніга.

— Прекрасно сказано! — засміявся Краузе. — До речі, ви не замислювались ще над одним аспектом: через рік після війни американці зіткнуться з росіянами, їм знадобиться буфер між Сходом та Заходом, і цим буфером стане Німеччина. Ми відродимося з попелу, як птах фенікс, і знов диктуватимемо свою волю Європі.

— Ви помиляєтесь лише в одному, — якось урочисто мовив Цейс. — Не через рік американці зіткнуться з росіянами, а значно раніше. І дай боже, — поклав Краузе на плече кістляві пальці, — аби це сталося якомога скоріше.

Чотирнадцять автомобілів, дотримуючись невеличких інтервалів, виїхали з воріт. П’ятнадцята машина була найскромніша — не потужний “хорх” і не хромований “мерседес”, а звичайний “опель-капітан”. Але в цьому пошарпаному автомобілі їхали хазяї хазяїв. Вони бачили трохи далі, ніж німецькі партнери, і мали можливість диктувати їм свою волю.

— Як ви вважаєте, Чарлз, — запитав Грейн Хокінса, — я не був сьогодні надто прямолінійний? Все ж вони німці, а національне самолюбство — штука до біса складна.

— Національне самолюбство зникає, коли воно загрожує збитками, — зареготав Хокінс.

— Тоді вважатимемо сьогоднішню зустріч корисною. — Грейн заховався в кутку автомобіля, аби перехожі не бачили його обличчя. — Я від’їжджаю сьогодні. А ви?

— Мені треба затриматися.

Слід умовитись про передачу нам документів…

— Не поспішайте. Нехай фон Вайганг збирає їх у себе. Транспортування невеличкими партіями може викликати підозру і зайві ускладнення.

— Ваші думки збігаються з пропозиціями помічника фон Вайганга.

— Отже, в нього непоганий помічник. Це той, що був присутній на нараді? Де ви його відкопали?

— Звичайна історія… — поворушив пальцями Хокінс. — Трохи страху, трохи грошей… А хлопчик перспективний…

— Ну, ну… Ви ж у нас людинознавець!

Горст Ульман підняв руку. Грузовик загальмував за кілька кроків, і хлопець спритно скочив на приступку.

— До Дрездена?

— Сідайте, — відчинив дверцята водій. — І пригостіть сигаретою.

Сигарета — справедлива платня за послугу, і Горст дістав цигарник. Даючи шоферові закурити, глянув через заднє вікно кабіни і заспокоївся остаточно: якщо за ним і стежили, то, як кажуть, бувайте — до нових зустрічей…

На протязі тижня Горст міг упевнитися: за ним не слідкують. Він перевірив це за різних ситуацій — хоча б в одній з них гестапівський шпиг виказав би себе. Вчора увечері поділився з Вернером:

— Неймовірно, та факт: гестапо, певно, не цікавиться мною — “хвоста” немає…

“Погано ти знаєш гестапо”, — зрадів Зайберт. Зрадів, бо тепер цей молодик напевне почне діяти. Не такий у нього характер, щоб сидіти склавши руки.

Догадки Вернера були близькі до істини: вчора Горст їздив у Дрезден і дзвонив з привокзального телефону. Після того потинявся по місту і вечірнім поїздом вернувся до селища. Про цю поїздку не обмовився жодним словом навіть Вернерові. І сьогодні, збираючись до Дрездена, мовив байдуже:

— Піду прогуляюсь…

Зайберт зиркнув недовірливо, та розпитувати не став: прийде час, і Горст сам про все розповість.

Молодий Ульман проминув селище і раптом звернув на стежку, що вела до лісництва. Вона в’юнилась між густих кущів, де і взимку можна було легко сховатися. А Горст знав тут мало не кожен кущ…

Коли вийшов на дорогу, був певний, що чужі очі не бачили його. Хлопець пригостив шофера ще одною сигаретою, і той довіз його до потрібної вулиці. Правда, вона була вулицею лише за назвою — жодного цілого будинку: купи цегли, запорошені снігом, бите скло та бруд. І жодної людини, лише попереду, вдалині — одинока жіноча постать.

Горст мимоволі стенув плечима — вважав, що краще було б зустрітися у людному куточку міста: серед натовпу легше загубитись; а тут усе видно, як на долоні…

Біля руїн, з яких стирчала пошматована вибухом колона, постояв. Збирався вже пройти трохи вперед, аби не стовбичити на одному місці, як побачив праворуч чоловіка у військовій шинелі. Визирає з-за стіни і робить знаки.

Ульман переліз через купу битої цегли, перестрибнув глибоку яму. За напівзруйнованою стіною ховався Штеккер.