Крах чорних гномів

Самбук Ростислав Феодосьевич

Фельдфебель навряд чи ризикнув би зустрітися з Горстом, але той подзвонив через кілька днів після розмови Штеккера з Вєтровим, розмови, котра і визначила дальшу долю хлопця. Раз, іноді двічі на тиждень Штеккер пробирався крізь руїни в підвал, де на нього чекав Юрій. Фельдфебель приносив невеличкий аркуш паперу, що вміщувався в мундштуку. Інформація про пересування військ через залізничний вузол передавалась далі каналами, відомими лише Вєтрову. Власне, це й не цікавило Штеккера — він знав, що наступного дня його

повідомлення вже розшифрують у Москві.

Фельдфебель допомагав Вєтрову, чим міг. Це він повідомив Юрія про нараду комендантів залізничних вузлів з наступним бенкетом в окремому залі вокзального ресторану. Під час бенкету хтось кинув у кватирку протитанкову гранату — трупи семи офіцерів винесли з вокзалу. Іншим разом Штеккер розповів, що в тупику, під містом чекають на відправку два ешелони з “тиграми”. Вночі налетіли радянські бомбардувальники, хтось посигналив їм, і від “тигрів” залишився лише покарьожений метал.

Вєтров вважав за краще бачитися з Штеккером, а не виймати записки з тайника. Під час однієї з таких бесід Юрій і поскаржився фельдфебелю на нестачу людей: зараз, коли радянські війська наблизились до кордонів рейху, слід активізувати діяльність групи, а надійних товаришів не вистачає.

Тому Штеккер і призначив юнакові побачення.

Вони постояли, причаївшись за стіною. Горст тільки-но зібрався викласти своє прохання, як Штеккер схопив його за руку і потяг за собою. У хаосі битої цегли та пошматованого залізобетону фельдфебель знайшов вузький отвір і, пригнувшись, пірнув туди.

— Ну, яка ж у тебе невідкладна справа? — запитав, умощуючись на дошці.

Горст не сів поруч. Усе кипіло в ньому, він нагадував жеребчика, якого щойно вивели з стайні: переступав з ноги на ногу й сопів.

— Я не можу більше так, дядьку Петере! — кинувся відразу в наступ. — Стояти осторонь, коли настав вирішальний час! Нарешті я маю право на помсту. Ми заховались, як миші в підпіл, і чогось вичікуємо. Батько це розумів і, хоч загинув, та недаремно.

— Стривай, стривай, — зупинив його Штеккер. — На батька не кивай. Він би сім разів відміряв, перше ніж відрізати. А ти відразу — шубовсть у воду! А може, там вир… Роздивитись треба.

— Але ж я роздивився. І не думайте, що гарячкую. Я до вас чого? У селищі а по руках і ногах зв’язаний. Що-небудь трапиться — на кого підозра? На сина Ульмана. То нічого, що за мною зараз не стежать. А коли вони спеціально хочуть приспати мою пильність? Бачите, я все продумав — розумію, що до чого. Але сидіти склавши руки не можу. Ви повинні це зрозуміти.

Випаливши все це єдиним духом, Горст раптом зупинився.

— Ви мені пробачте, дядьку Петере, — мовив за хвилину. — Я, може, щось не до ладу…

— Трохи є. — Навіть не бачачи обличчя Штеккера, Горст здогадався, що той усміхається. — Та я зрозумів тебе.

— Неспокійно мені, — признався юнак. — Стримую

себе, а душа бунтує.

— Е-е, хлопче! — перервав його фельдфебель. — Це добре, що бунтує. Було б значно гірше, якби байдужість тебе обняла.

— От-от, — зрадів Горст. — Я знав — ви зрозумієте мене і щось порадите.

— Зрозуміти легше, — розважливо мовив Штеккер, — а порадити…

— Дядьку! — вигукнув юнак. — Ви подумайте, перш ніж відмовляти!

— А я й не збираюсь відмовляти, дурню. Але все це отак от ні з того ні з сього… Пристроїв би я тебе, але ж… — замислився. Нараз спитав зовсім іншим тоном: — Стріляти можеш?

— Ви, дядьку Петере, дивна людина, — з полегшенням засміявся Горст. — Звичайно, для армії я не годжуся, але в разі потреби… У мене ж нема лише пальців лівиці… Дайте автомат, побачите!

Ульман уявив, як тримає в руках зброю, — долоня одразу спітніла… Застрибав автомат, задимів, віялом розсипавши кулі… Зубам зробилося боляче — так стиснув. Видихнув із злістю ще раз:

— І побачите!..

Штеккер запитав:

— Необхідно буде перейти на нелегальне становище. Зможеш?

— Документи?

— Будуть.

— Зможу.

— А мати?

— Ви ж знаєте її! А допомагатиме їй Вернер.

— Хлопчина, з яким ти потоваришував?

— Він живе в нас.

— Фрідріх казав про нього.

— Настроєний проти наці і хоче боротись.

— Тепер багато хто протверезішав…

— Він не з пристосуванців. Чесний і з переконаннями.

— Інвалід?

— Ходить на протезі.

— Шкода, — зітхнув Штеккер. — Хороші люди дуже потрібні.

— Вернер замінить мене в селищі.

— І то може бути, — погодився фельдфебель. — Тепер от що. Мені з тобою не з руки зустрічатись. Прийдеш сюди завтра о третій. На тебе чекатимуть. Скажеш: “Заблукав у руїнах, не можу знайти виходу”. Відповідь: “Повертайте ліворуч, дві сходинки вниз…”

— Дві сходинки вниз… — про себе повторив Горст. — А з ким маю зустрітись?

— То, брате, людина! — з повагою мовив Штеккер. — І у воді не тоне, і у вогні не горить!

— Він висадив завод?

— Багато хочеш знати…

Горст засміявся щасливим сміхом:

— Я зрозумів вас, дядьку. Не пожалкуєте, що рекомендували мене!

— Якби не був певний, не рекомендував би, — буркнув Штеккер. — Тепер давай уперед, я слідом…

Коли Горст повернувся додому, вже смеркло. Вернер лежав на дивані, не вмикаючи світла. Весь день нервував і полегшено зітхнув, почувши Горстові кроки в передпокої.

Ульман увімкнув світло, і Вернер підвівся — скуйовджений, з похмурим обличчям.

— Ти чого? — не витримав Горст. — Захворів?

— Здається, ні… — потер щоки Вернер. — Хвилювався за тебе.

— За мене не треба хвилюватись, — відказав Горст. Скинув шинелю, ліг на тахті. — Стомився я.