Краса і сила
Шрифт:
V
Сумно в Сонгороді восени. Низьке темно-сіре небо; не то ранок, не то вечір цілий день; пронизуватий, холодний вітер, купи пожовклого, мокрого листя і дощик, дощик і дощик. Плачуть під ним вікна, плачуть стріхи, плачуть дерева, тини, коні, плаче навіть картуз звощика, що, закутавшись, схилився на передку. На вулицях ні душі, тільки де-не-де перебіжить через дорогу яка-небудь баба, піднявши спідницю на голову, просуне важким ходом жидівська балагула та звощик розіб'є блискучу, сталеву грязюку рівненькою стежкою. Сумно. А ще сумніше
Ледве блищить лампочка в камері «слвдствєнних» сонгородського «арестнаго помєщенія». Тхне потом, парашею, махоркою і кислою капустою. Посхилявшись над койкою, прислухаючись іноді до дверей, розмовляючи пошепки, грають у карти арештанти. Чути: «Краля зверху!», «сімка хвалить», «запиши хвальону», «вино - козир»; іноді пошепки, але виразно прокочується лайка.
По темних кутках сплять.
Щось тихо застукало з вулиці в вікно. Андрій встав, положив карти, прошепотів: «Без мене грайте»,- і підійшов до вікна. Якась темна жіноча постать, освічена світлом одного з двох на ціле місто ліхтарів (другий біля поліції), стояла, нахиливши голову.
– Ти, Мотре?
– одчиняючи злегка вікно, прошепотів Андрій.
Постать підняла голову, трохи розмотала товсту хустку, й на Андрія глянули великі, глибокі Мотрині очі.
– Я. На…
Андрій простягнув руку крізь грати і взяв невеличкий клуночок.
– Там десяток пиріжків і курка,- додала Мотря.
– Добре… Чого вчора не прийшла?
– Ти сердишся?
– Я питаю, чого вчора не прийшла,- сухо прошепотів Андрій.
– Не можна було.
– Не бреши!
– Ну, от, «не бреши»! Батька не було до півночі, дитина сама, а я от се побігла б до тебе.
– Де ж батько був?
– На «роботі».
– Де?
– Розбили лавку старого Хаїма. Знаєш?
– Знаю. Багато?
– Рублів на п'ятдесят, казали. Ілько насилу виніс лантух.
– А! Он що!… Хм…- злісно всміхнувся Андрій, - Там були Ілля Іванович! Ну, тепер я знаю… Мотря мовчки нахилила голову.
– Може, не пускали Ілля Іванович? Вони ж теж на лінії солом'яного жениха. Чи в проходку з ними ходили? Га?… Чого ж мовчиш, суко!
– грізно прошепотів Андрій.- Похвались же!
Мотря мовчала.
– Говори ж!… Може, вже рушники подавала?
– Ну, от ще!
– підняла голову Мотря і знов нахилилась.
– Гляди, гадино!
– зціпив зуби Андрій.- Обманула, обіцялась сказать правду, тягнеш і досі… гляди, тільки подумаєш вийти за Ілька, уб'ю. Чуєш? Уб'ю першої ж ночі! Я ніколи на вітер не говорю. Не дури!
Вітер, що затих на хвилину, мов прислухавшись, засвистав, загудів, засипав густим дощем і трохи не попхнув Мотрі.
– Не змерзла?
– помовчавши, буркнув Андрій.
– Ні.
– Що? Та підніми голову, чого нахилилась?
– Не змерзла, - промовила Мотря й несміло подивилась йому в очі. Замовкли. Чуть було ляпання заяложених карт, «вино світить» і дріботіння дощу по вікні. Мотря куталась.
– Не бачила Никодима?
– Бачила.
– Що, не говорив нічого?
– Про тебе?
– Ну, да.
– Лається… Нащо ти його так?… Бідує страшно.
– А так паршивому й треба, хай
– зі злістю прошепотів Андрій.
– Він каже, що зовсім і не хотів тебе лаять.
– Бреше, гад! Ти знаєш, як усе се було?
– Та говорив він щось… Розкажи ти… Знаю, що через тебе…
– От то, нехай не задається і знає, кого зачіпає!
– Як же се вийшло?
– Так він каже, що й не лаяв?
– І не думав, каже.
– Гм… Іш, мурло прокляте!
– А лаяв?
– Та того мало, а ще захотів штовхаться. Я, бач, не дав йому раз горілки, що ти мені передала. Так образились… І от то раз причепився до мене, щоб у камору йшов. «Ще рано,- кажу,- не піду!» -«Ну, не розказувать!» Я й вилаяв його… Він зо всеї сили - трах!
– у груди мене… Хотів я його задушить там же, та здержався, тільки сказав: «Гляди, Никодиме, се даром не минеться тобі. Знай, кого бить!» - «Плювать,- каже,- я на тебе хотів і хочу. Страшний вовк у лісі, а в тенетах - тьху!» Ну, добре, нехай так, побачимо. Пройшло, мабуть, з тиждень. Я з ним наче помиривсь, випивав по-приятельськи, одним словом… ну, помирились, наче того й не було. А от то в той понеділок кажу йому: «Попроси смотрителя, щоб пустив мене з тобою в цилюрню,- мене тут пускають,- поставлю, кажу, півкварти». Попросив він,- пішли. Прийшли до Васьки,- знаєш? Я тому зараз морг! Той туди, сюди, і поки мене постригли, Никодим уже був п'яний, як свиня… Тільки й розуму, що дивиться… Кинув я його, прийшов до смотрителя та й кажу: «Так і так, ваше благородіє, надзиратель Нікодим, котрий мене водил у цилюрню, напился п'яний і не сполняєть своєй служби. Я мог би утікти…» Той, звісно, перелякався, дякує мені та зараз за Никодимом - і прогнав… Не задавайся і знай, з ким діло маєш!
– І ти не втік?
– похопила Мотря.- От то! Чого ж ти?
– Тікать не треба.
– Як?
– А так: якби я втік, його не вигнали б зі служби, бо він сказав би, що я чи побіг, чи як-небудь… А так - я сам прийшов без його, тут уже оправдання нема… Нехай тепер без заробітку поскаче…
– Діти ж маленькі у його… жінка.
– А друге те, що мені нема для чого й тікать: все одно оправдають. Се, що я не втік, буде ще один доказ, що я не винен. Аби то я виманив гроші у того мужика, аби я, значить, був винен, дак хіба б я не втік, коли такий случай підійшов? Га?
– Ну да, але ж…
– «Але ж!» - перебив Андрій.- У суді, аби щось представив такого, як се, то й оправдають.
– А як засудять?
– Плювать я на їх хочу! Хто докаже, що то я був? Мало, що такий і такий! Ти прямо докажи, що бачив, як я був з ним і гроші брав. А може, хто схожий зі мною?… А ще ж ти будеш говорить, що я у тебе був тоді, та й герехт.
– А як Ілько покаже, що тебе не було… Він тепер ненавидить тебе, то, може…
– Хм… як зробився женихом, так і ненавидіть став,- саркастично всміхнувся Андрій.- Ну, так я ж його не боюсь.
– Як? А як він скаже, що він був у мене весь час і не бачив тебе… А його у мене бачила Хведора,- нахкливши голову, тихіше додала Мотря.
– Хм… милувались… І все-таки плювать! Аби ти показала. А хіба я повинен перед ним сидіть? Скажеш, що п'яний спав цілий день у повітці. От і все… Та його й питать не будуть, а сам не напроситься - побоїться мене… Він тоді саме, як моє діло буде розбираться, буде сидіть тут. Перекажеш йому, що через тиждень він уже буде тут. Той подав на його… буде одвічать за «буйство і покушеніє на грабіж». Смотритель казав…