Краса і сила
Шрифт:
– Через тиждень?
– перепитала Мотря.
– А що, тобі жаль? Так чого ж - просю ж тебе - украдь хоч у сієї Хведори курку, піймайся нарочито, полайся - і посадять… І не будеш розлучаться з ним… А то ж жаль!…
Мотря промовчала.
– …Та що похилилась?… Говори ж щось, якого ж чорта прийшла!
– Скучила!
– піднявши голову, привітно дивлячись на його, прошепотіла Мотря.
– І за Ільком скучиш? Мотря почала кутаться:
– А ще довго до суда тобі?
– Та ти зуби не заговорюй,- мимоволі всміхнувся Андрій,- а говори те, що питають.
– Та я не чула зовсім, що ти говорив.
– Ех! Не чула…
– Холодно, Андрію, уся змокла… Я вже піду…
– Убирайсь к чорту,- чого ж стоїш?
– Ну, то я зостанусь,- ти сердишся…
–
– Ні, ти сердишся… Скажи, що не сердишся…
– Та йди, простудишся. Прощай.
– Прощай. А завтра прийти?
– Як хочеш,- зачиняючи вікно, сухо відповів Андрій і, наче зачепившись, возивсь коло защіпки.
– Я прийду.
– Приходь,- байдуже муркнув він і защіпнув вікно. Мотря ще трохи постояла, подивилась на вікно, зітхнула і, щільніше закутавшись, тихо пішла в темний, глухий переулок.
І дійсно, через тиждень Ілько вже сидів у камері «срочних» між штундарями, посадовленими за збірки, дрібними злодіями і буянами. Зараз же він звелів усім поділиться грішми, побив одного, що хотів із ним змагаться, посидів три дні в карцері, але, вернувшись, повитягав уночі гаманці у багатих, поділив рівно на всіх і напоїв усю камеру квартою монопольки, яку невідомо де роздобув. Дозорці, та й сам смотритель, наче нічого не бачили, не бажаючи через якийсь час мати собі страшного ворога на волі.
А ще через тиждень вводили в ворота Мотрю, закутану, з дитиною на руках, трохи бліду, але через се ще кращу. В той саме час Андрій сидів на призьбі. Побачивши її, він спершу зблід, потім почервонів, знов зблід і, не міняючи пози, з ненавистю буркнув, як вона порівнялася з ним, весело посміхаючись до його:
– У! Паскудо!… Мовчала! Прибігла-таки за Ільком!
– Ба за тобою!
– радісно дивлячись на його й наче чекаючи сього питання, жваво відповіла Мотря. Але Андрій вилаявся, зціпив зуби, одвернувсь, пішов у камеру й п'ять день не показувавсь. А як виходив на хвилину,- до Мотрі не заговорював. Коли вона винувато, благаючи його, зачіпала, він тільки лаявся зневажливо й наче недобачав її. Мотря зблідла, схудла, благала його через сторожів, простоювала цілими вечорами під вікном його камери, а з Ільком і не говорила, навіть раз вирвалась і плюнула, як той хотів обнять її. Андрій змилувався - і звеселіла Мотря: заспівала, засміялась, обцілувала Іваська і на другий день уже жартувала і сміялась до Ілька. Знов змінивсь Андрій, але вже не ховавсь у камері, не тікав од розмов із Мотрею, тільки говорив із нею так холодно, так якось по-чужому, дививсь на неї так чудно, що Мотрі з нмм було і важко, й ніяково, а на самоті якось пусто, нудно і сумно, до смерті сумно. Знов почались благання, знов Ілько остогид, знов усміхнувсь «по-рідному» Андрій,- і знов звеселіла Мотря, тільки вже при Андрієві розмовляла з Ільком без сміху, без жартів,- без Андрія ж пильнувала, щоб усе знали тільки вона та Ілько. Ілько ж хоча й всміхавсь до Андрія і сам заговорював до його,- при Мотрі махав кулаками і… щиро задавався.
Видався теплий, ясний день, один із тих днів, коли літо наче виривається з мокрих, холодних обіймів осені, спішить попрощаться з людьми, всміхнуться тепло-ласкаво востаннє й покориться долі. Соице гріло-пекло, грало в калюжах, що займали трохи не півдвора, жваво цвірінькали горобці, тріпались кури, лазила по дворі свиня з поросятками, тільки дерева оголені якось сумно виставляли з саду голі свої віти та тужливо хитали вершечками. З камер повисипали арештанти, порозсідались біля дверей, повиносили койки з тоненькими сінниками, порозвішували мокрі спідниці, сорочки, онучі; дехто стиха заводив пісні, дехто борюкався, а дехто прямо сидів, грівся і смаковито хмуривсь на сонце. Навіть Степан, старий дозорець,-«соцаяліст», як звав товариш його Гаврило за те, що той не постив у Петрівку, їв у неділю до звону, не хотів читать ані букви з Біблії і не любив багато балакать,- навіть Степан виліз із темної сторожки, сів на коридорі, надів окуляри і став читать «Путешествие по реке Оранжевой й ея притокам», що вже років зо три, як він його почав читать. Біля тину, проти сонця, на койці сидів старий Дем'ян, ватажок
Зайшла релігійна суперечка. Дем'ян говорив спокійно, навіть весело. Гаврило іронічно всміхався, худий деколи додавав свого гострого і «з перцем» слова; рудий, добродушно розтягнувши рота в усмішку, однаково пильно слухав і Дем'яна, і Гаврила і однаково, як видно було, не розумів ні того, ні другого, але самий процес суперечки, очевидячки, йому страшенно подобався. Серед двору, махаючи шапкою, посвистуючи, ганяв смотрительських голубів Андрій, похмуро часами поглядаючи на Ілька й Мотрю.
– Ха-ха-ха!
– зареготався Гаврило, одкинувшись назад.- Так по-вашому виходить, що церкви не нада?! Ето - факт!… Ха-ха-ха!… Ну, а де ж, приміром сказать, должни нахадиться усякії богослужебниї вещі, ну, сказать, чи чаші усякиї, чи… ну, хоча б і чаша? Де, по-вашому!
– Будлі-де,- усміхнувся Дем'ян,- можна і в скриню покласти.
– Ето, значить, там, де штани, сорочки. Ха-ха-ха! Там і воші, і блохи…
– Воші теж од бога.
– Ну!
– Хоча чаші перед службою миються перед усіма так, щоб усі бачили. А що роблять ваші попи, ви не знаєте. От що!
– Хто ж то миє? Піп ваш?
– У нас попів нема, а миє той, хто у той раз службу служить.
– Ну, так! Підождіть,- ухопився Гаврило,- ви говорите, що «той, хто службу служить». А він же має право?
– Має.
– Хто ж йому його дав?
– Ми.
– Ето факт! А ви ж маєте право давать право?
– Таке ж саме, як ваш архирей або синод.
– Ха-ха-ха! Іван, Степан, Денис - синод! Ха-ха-ха! Славная пропорція!…
– От, Гаврило Петрович,- перебив чоловічок, протягуючи листа,- чи так? Бо той… Гаврило поважно взяв і став читать:
– «Писмо пущено Мною Марком Гавриловичем к жені Своїй Параски Михайловні прошу тебе». Ну, ето я вже читав… «що Марко будь тоби Масло»… ето вже… Ага, отседа: «Я Марко Гаврилович Прошу вашой милости ви виказуєте що я вам масло приніс а я нікакого масла ни виділ і ни знаю і ни бачив і не чув. А ви як находите на себе претенцію то дасте 5 рублей і будете одвічать сильно строго як ни бачили острога то побачите»…
– А я так говорю,- почав тихо Дем'ян, як чоловік знов висунув язика, нахилив голову набік і став виводить букви,- бідному чоловікові й копійка багато значить. Ви візьміть те: чи в тебе родиться, чи помре, чи свято яке, чи штось такоє,- уже плати. Плати попові, бо - гріх.
– А в писанії що сказано?
– поважно і навіть строго перебив Гаврило: -«Шедше убо научать усі язики, крестяще їх во імня Отца і Сина і св. Духа, амінь». Га? То такой факт? То, значить, що сам Ісус Христос постановив, щоб були священики. А ви ж тільки Євангеллю вірите,- се ж по Євангеллю…
– Та не сказано, щоб за те вони і з живого і з мертвого шкуру дерли,- вставив худий, не зводячи очей з Гаврила. Рудий добродушно засміявся:
– Вони й не деруть, а беруть те, що дають.
– Та ви Гаврила хлібом не корміть, а попів не чіпайте!
– крикнув сміючись Ілько. Гаврило хитнув головою і зневажливо, але так, щоб не бачив і не чув Ілько, скрививши губи, пробубонів:
– Дурний піп, дурна його й молитва! Помовчали.
– Не даром кажуть,- почав, зітхнувши, Дем'ян,- чиї ворота минеш, а попових не минеш… Деруть вони з вас, як самі хотять.