Крок вікінга
Шрифт:
«Більше ні слова про посланця Оріона нікому, — озвався в ньому вже знайомий тверезцй голос. — У вищому дарунку немає особистої заслуги, а феномен, викликає водночас і цікавість, і недовіру, як і все, що відхиляється від природної норми. Та й хто тобі повірить, окрім буддистєького лами? Тим часом — ти відчуваєш? — камінець з Оріона підсилив у тобі й практицизм. Це прекрасно, що ти не роздзвонив одразу про родовище: ось начальник відішле свою депешу, й тоді настане твій час діяти… Ти маєш найкоротшим шляхом досягти того, до чого люди йдуть ціле життя, ти
— От і спустилися, — вже зовсім близько мовив Іван Кирилович. — Ще б трохи — і довелося б дертися навпомацки.
Раптом Микола помітив, що стежка згасла. Він звів голову, шукаючи хмар, але небо лишалося чистим. Просто над ним сяяв місяць, великий і лячний у своїй яскравості.
Вранці Микола прокинувся з відчуттям страшенної втоми й якогось лиха, що зненацька впало на голову. Спробував звестися, однак головний біль знову вклав його на похідну надувну подушку. Полу намету відтулив Ігор і сказав:
— Але ж і сплюх ти! Щастя твоє, що начальник оголосив сьогодні вихідний.
— Дай мені спокій, — попросив Микола. — Дай мені спокій.
— Та можеш спати скільки завгодно, от тільки… Чомусь у мене з голови не йдуть розмови про той небесний камінець… Слухай, ти справді знайшов щось подібне чи просто морочиш нас?
— Немає в мене ніякого камінця. Будь ласка, принеси з аптечки анальгіну, бо в мене увесь вийшов.
Коли Ігор подався по ліки, Микола підтягнув до себе рюкзак і намацав у ньому залізну коробочку з сувенірами. Великий, вишневого кольору сердолік, халцедон із дивовижними візерунками, шматок золотавого нефриту, схожого на засохлий стручок камінця не було. Там, де він лежав, на кришці лишився ледь помітний слів.
— Чого це я не позначив той маршрут? — з тихим відчаєм подумав Микола. — Як же тепер мені його знати?
Десь близько рівно й потужно билося залізне серце великого хребта, але в Миколиній душі ніщо вже не озивалося…
Інтеграл Пилипівни
Ранком березневого дня Пилипівна закликала до себе сусідського хлопчика Андрійка, поштиву таку дитину, і, всадовивши його за дубовим столом, якого ще дід змайстрував, завела тонким, тихим голосом, часто обтираючи сухого рота ріжечком біленької хустки:
— Дітки мої дорогенькі, Григорій та Олексій. Хоч і не народила я вас, а все одно як рідні, бо ж ваші матері, спасибі їм, вам душі подавали, а я своїм і не зуміла, хоч і ростила дуже тяжко, бо — вдова…
«Дітки мої!» — написав хлопчик і, опустивши на папір стару кулькову ручку, зачаївся: в голосі Пилипівни було щось таке, що серце в Андрійка тьохнуло, немов у передчутті
Надворі бринів співучий ранок, а в хаті були сутінки, ніби тут товклася, важко вибираючись крізь маленькі вікна, нічна пітьма.
— Ти старайся, старайся, — сказала Пилипівна, і хлопчик почав писати далі:
«А хочу вас бачити, бо завжди рада вам, а ще маю для вас вісті: оті мої ластівки, яким ви поначіплювали кільця, цього року прилетіли рано-рано, а гнізда під моєю черепицею не хочуть вити, летять до сусідів…
— Справді летять туди? — спитав Андрійко, підхопившись, ніби оце б одразу і побіг дивитися, де ж цього року отаборилися птахи. Але Пилипівна знов усадовила його й мовби ненароком зняла серветку з тарілочки, де біля початої хлібини лежали три великі цукерки!
— Пиши, пиши, бо треба…А значить це, мої любі діти, що мене на цьому світі й моєї хати тут уже не буде, і скажу я вам, коли побачите, що так воно і є, що стрітення цього року було на тридцять днів раніше, як того року… ага, якого ж це року було, коли летіли журавлі, а проти того мені наснилися криваві ріки та чорні вишні? На теплого Олексія тоді ліг сніг, хоч зацвітала сон-трава… Коли ж воно було? Е, та треба, треба пригадати…
— Бабцю, — сказав хлопчина. — А мені ж до школи треба. Спізнюсь — запишуть зауваження.
— Ой, лишечко! А ти скажи, дитино, — так було треба для науки, то вчителі й не матимуть на тебе гніву… От зараз я пригадаю, коли ж це того року я віднесла покійній вже сестрі першу вибірочку порічок, та вже й по всьому…
— Так ви пригадуйте, а я тим часом посиджу на уроках.
— Може, ти й правду мовиш, дитинко ти моя розумна, воно ж таки і справді негаразд, коли тобі через мою старечість поставлять двійку… Біжи, біжи, онучечку, листа допишемо, коли повернешся, та не забудь цукерки взяти, з’їси на перерві.
Коли хлопчик побіг, Пилипівна вийшла надрір посидіти на старому ослінчику й замислилась.
Ластівки розбирали на нитки, розсмикували її стару, побиту міллю кофтину, що з минулого року залишилась на паркані, й було трохи кривдно, що вони отак пролітають повз неї, зблискуючи супроти сонця тоненькими кільцями на лапках. Її немає. І хати для них немає, де разом з людиною прожили стільки десятків років. Зате пісні, яєчка і пташенята і літні клопоти — усе це є і буде, лише у нових гніздах на іншому обійсті. Не біля неї.
Кривдно. А чого власне? Що вона цим ластівкам, коли самі уміють дбати про себе? Їм — бути…
Що кривдитись? Подякувати треба, що цей світ аж стільки допускав її до своєї криниці радощів, яка ніколи не міліє, хоч скільки ти з неї черпай. А черпала ж, а пила й напитися не могла, бо спрага та невтоленна — з нею й на той світ підеш. Ще й скільки на останній ковток лишилося…
Каламуть, що стояла перед очима Пилипівни останні роки, раптом зійшла, й усе суще постало перед нею в первісних барвах, запахах, дзвонах першого по-весняному теплого дня, приголомшуючи цим несподіваним дарунком. О, як їй добре!