Крок вікінга
Шрифт:
У Віктора від цих майнових пристрастей одразу голова пішла обертом; він вирішив побути трохи в дядьковому кабінеті й тікати звідси подалі від гріха.
— Невже б ти тут жила? Бог з ними…
— Жила б! А що робити? Син же в мене одружився й привів дружину в єдину нашу кімнатку: що, мені тепер на кухні спати? І так себе шкода, ВІтю, ще ж ніби й не зістарилась, хоч зі свого балету давно пішла на пенсію. І потім — тут все мені таке близьке та дороге… А вони не пускають, бо, бачте, в ту мою кімнатку через веранду ходити треба, а веранда вже й не моя. От які люди! Що я провалю їм ту веранду? Знаєш, братику, я ж листа дядькові писала, просила його
— Гадаєш, вони й до нього погано ставились?
— Та в них немає ні душі, ні серця!
Аж тепер відчуття безмежного суму перейняло Віктора, і всі дорожні настрої здалися легковажними до безглуздя.
Він пройшов у кабінет дядька Гени. Там не було ні стелажів з мушлями, ні мікроскопа; ні книжок. Не було навіть канапи, на якій полюбляв відпочивати дядько. Нереборку між кімнатами зняли — вийшла простора вітальня з модерновими меблями, килимами й усім, що мало належно репрезентувати престижну людину, котра заледве не вскочила у крісло директора наукового інституту. На заваді стали «новітні віяння»: ще недавно безсловесний, колектив на зборах висловив протест проти такої кандидатури, й «вищестоящі» мусили його прийняти. «Цікаво, він хоч здатен переказати зміст тих статей і монографій, де значиться його прізвище? Бодай читав їх? Адже сам двох думок докупи стулити неспроможний…
Дядьку, дядьку, кого ти зробив своїм спадкоємцем? Для кого розчинив двері в науку самим тільки своїм ім’ям, яке тепер вимовляють з такою пошаною?
І ти хороший, — подивився в очі своєму відображенню в дзеркалі Віктор. — Так боявся, аби не запідозрили тебе в корисливості, що навіть у цьому будинку перестав бувати. Тільки й того, що регулярно писав листи дядькові. А як жилося тут доброму й безпорадному чоловікові, подумав? Він же не з тих, хто скаржиться на близьких… Егоїст ти невдячний, ось що!»
Зараз він майже ненавидів себе. За надмірну м’якість, за те, що легко пасував перед нахабством, боявся видатися нескромним.
Під час вечері, яка проходила в повній тиші, Олександр дістав з кишені папір і, покашлюванням привернувши до себе увагу, прочитав: «Акт вартості будинку по вулиці…»
— Де заповіт? — урвав його Віктор.
Відкинувшись на стільці, Олександр зміряв його холодно-допитливим поглядом. Мабуть, так він дивився на студентів, які не квапились конспектувати його лекції чи мали зухвалість запитувати щось недоречне. Поглядом, що ніби промовляв: «Стривай, стривай, голубчику, ось я тебе запам’ятаю… Ти ще походиш за мною зі своїм матрикулом». Але Віктор давно вже поскладав усі свої іспити, навіть життєві, а тому ні з ким не боявся зіпсувати стосунки.
— То де ж заповіт? — повторив він.
— У нотаріуса, — знизав плечима Олександр. — Ти завтра з ним ознайомишся, коли вже так пече. Скажу зразу: для тебе виділено кімнату з верандою, але май на увазі, я не дозволю робити з дядькового будинку комуналку. Можливо, тут з часом буде відкрито музей.
— А ми в тебе дозволу не питатимемо, — ледь підвищив голос Віктор. — Музей — це у майбутньому, а поки що в моїй частині будинку — і в своїй також — оселиться наша сестра Ольга і спробуй лишень труїти їй життя! Ти ще мене не знаєш, голубе…
Очі в Олександра стали настороженими, й раптом Віктор подумав, що двоюрідний брат і справді його не знає, бо після розмови
— Тільки спробуй лишень! Вже я тобі нічого не забуду!
Знизавши плечима, Олександр пробуркотів:
— Побачимо… Сподіваюсь, ти оформиш зречення своєї частини спадку, коли вже вирішив. Хм… Щоб по закону все було. Але будинок ненадійний…
Відмахнувшись жестом від цих розмов, Віктор сказав:
— Ще… Покажеш мені, де лежать речі дядька Геннадія. Ті самі, що ти повикидав із кабінету. Отак дбаєш про музей! І це тобі зарахується.
…Речі дядька Геннадія були в коморі; вкрились порохом барвисте запинало на двері, коробки з колекціями метеликів, де скло було побите, а крильця комах поламані, поїдені цвіллю гербарії й геть побитий міллю інді* енський килимок. Непотрібні вже декорації чудового спектаклю, що так бентежив колись дитячі душі…
«Чиї душі? — вкотре спитав себе Віктор. — Хто ще, крім мене, бачив світ крізь запинало, що висіло на дверях дядька Геннадія? Ох, ця солодка омана дитинства…»
Його серце гучно забилося, перш ніж він усвідомив, що саме його так схвилювало: в кутку, на сточеній шашелем тумбочці, стояв слоїчок із рештками порошку брунатного кольору, з етикеткою, де латинкою було написано назву екзотичного гриба…
Останню партію якісних аналізів хіміки принесли вже в кінці робочого дня, й Віктор вирішив почекати, доки в коридорі стихнуть кроки колег, а ті, хто лишився, як і він, зачаяться за дверима кабінетів, прагнучи одного — щоб їх ніхто не турбував… У вестибюлі гавкнула й вибачливо скавульнула вівчарка Діна, проступаючи до служби з відчуття пошани до священнодійств, які творилися в цих стінах. Спокій…
Віктор узяв до рук поставець з пробірками й за звичкою роздивився їх у промінні призахідного сонця.
З кількох складних комплексних сполук, виділених з індіанського гриба, особливо його зацікавила одна: мала в собі високореактивну групу з трьох атомів, центром якої був рідкоземельний елемент. Хіміки низкою перетворень максимально «оголили» його, зробивши доступним для вивчення в електронному мікроскопі.
Намагаючись не квапитись, Віктор виготовив з цієї речовини препарати, що називалися «плівка від мильної бульки», або мовою коридорних дотепників — «дірка від бублика»: на крихітний пухирець він наносив мікропіпеткою трохи рідини й швидко закладав її у канал зорового поля мікроскопа. Це все, що залежало від нього, — найпростішим способом «розтягти» молекули в один шар. Далі вже вмонтований у мікроскоп комп’ютер атом за атомом досліджуватиме препарат, занотовуючи на фотоплівці кожний його фрагмент.
Поклацування лічильника й спалахи цифр свідчили, що робота йде успішно. 12… 15… 21…
Віктор обібрав сухе листя з калачиків, що стояли на столику, — з дитинства любив контраст між теплою м’якістю їхньої зелені й вогненною прохолодою квітів, вкотре витер пил на письмовому столі. Можна було зварити кави й трохи посмакувати нею, але втримало відчуття вольового зв’язку з тим, що відбувалося під об’єктивом: здавалося, розслабишся на хвилину — і все піде намарне. Безглуздо, звичайно, але таким він був і потреби переінакшуватися не бачив.