Крок вікінга
Шрифт:
Раптом вони почули, що хтось хлипає у них за спиною, і обернулися. Плакав білявий хлопчик, рукавом шкільної форми розмазуючи сльози, що рясно котились по кирпатенькому, з припухлинками, де мали б бути брови, виду.
— Це винен я… я винен… Коли б я здогадався, що вони й справді помруть, як обіцяли, то хай би хоч скільки мені писали зауважень та двійок ставили… хоч скільки! А я ж не здогадався, і от тепер… Пилипівна ж так хотіла для науки.
Теплий вітер прокотився колишнім обійстям, і синій флоксовий цвіт захитався, заходив хвилями, безліччю іскринок зметнулися навпроти сонця переобтяжені взятком бджоли — ніби щось лагідне лягло на душі всім. трьом.
— Нічого! —
Дощ і сніг
Мжичці, здавалося, кінця не буде. Квіти задихалися в теплих випарах, виноградні грона висіли при самій землі, й під вагою плодів, рясно вкритих краплинами, ламалось яблуневе гілля. Кущики капусти ніби плавали по городах, мов кораблики, розпустивши вітрила блідо-зеленого листу.
О п’ятій годині ранку вулиці міста були порожні, й молодик, котрий повільно брів, несучи велику валізу, мав не дуже бадьорий вигляд. Схоже було на те, що він проникав під дощем не одну годину — з його плаща патьоками збігала вода.
— Юначе, сюди! — покликав хтось за спиною.
Приїжджий озирнувся. З прочинених дверей одного з котеджиків на чистий, вимощений камінням тротуар ступила нога в картатій холоші, далі виткнувся великий парасоль, з-під нього махала рука в такому ж картатому рукаві. Трохи присівши, молодик зазирнув під парасоль і побачив довгообразе обличчя, облямоване ріденьким світлим волоссям.
— Юначе, я запрошую вас до себе. Буду радий, коли ви зайдете до мене.
Хлопець знизав плечима: мовляв, що зробиш, дітись нікуди, і, стараючись не стукотіти підборами, піднявся крутими східцями в невеличкий передпокій. Двері перед ним були розчинені, за шторами стояла лагідна темрява. Приклавши пальця до вуст, довгообразий чоловік показав на інші двері.
За ними була дуже скромно вмебльована кімнатка: канапа, старий фотель; всі стіни займали стелажі з грубо обструганих дощок, на них стояло безліч течок.
— Ну от, — сказав господар. — Тепер ви принаймні можете обсохнути. Відпочивайте. Мабуть, добряче натомились?
— Так. Я приїхав опівночі й не зміг влаштуватися в готель. Звідти мене безцеремонно випровадили, бо не було місць. Ніколи б не подумав, що у вашому містечку в готелях немає місць!
— І що, блукали всю ніч?
— Не зовсім. Трохи дрімав на. лавочці під якимсь склепінням. Та незабаром воно промокло.
— Я приготую вам чаю. А ви тим часом послухайте, як шумить дощ. Неодмінно послухайте.
Вже зовсім розвиднілось. Після безсонної ночі шуміло в голові, й усе здавалося трохи химерним: межі між звичним і несподіваним були розмиті. Коли б він почувався інакше, то хтозна, чи й скористався б запрошенням незнайомої людини, чи зайшов би сюди, а зараз усе здавалося природним: він змерз, стомився й потребував відпочинку. Добра людина створила йому умови — от і спасибі їй…
Але спати не хотілося: було запізно чи надто рано.
Дощ шерхотів неквапно, лагідно, й звуки його щомиті були іншими — то м’якими, то лункішими, то шеберхливо-тихими, ніби хтось гладив чиєсь волосся. Хлопцеві чомусь подумалося, що в садку, напевне, ростуть різні дерева й кущі — яблуні, абрикоси,
А ще він подумав, що досі ніколи не чув чогось подібного: жив у великому місті на одинадцятому поверсі, й звуки дощу завжди губилися в шумі машин та поквапливих кроках перехожих.
До кімнати ступив господар, тримаючи поперед себе тацю, — на ній стояли вазочка з печивом та склянки з чаєм. Хлопець сказав:
— Я дуже вдячний вам. За прихисток. За чай За дощ…
— І за дощ?
— Так, і за дощ. Я вперше в житті вслухався в його мелодію й оцінив її.
Господар поставив недопиту склянку:
— Скажіть, ви дуже хочете спати?
— Ніскілечки.
— Тоді прошу уваги.
Він узяв зі столу аркушик паперу й прочитав:
Як ми покинем цей іскристий світ, У нім, мабуть, не зміниться нічого. Лиш обірветься неспокійний слід, Та ледь зітхнуть нелройдені дорога.Дивне відчуття охопило хлопця. Він любив поезію, а в цьому вірші було щось невловимо спільне з дощем, який розважливо шерхотів за вікном, із запахом мокрої землі й зелені, з цим несподіваним знайомством. І хоч у вірші були слова «Як ми покинем», хлопець раптом гостро відчув, що — живе, що— довго житиме; слова, звуки, запахи, думки, спогади, надії й передчуття — все це зразу наринуло на нього й без сліду змило млявість, яка лишилась після безсонної ночі.
І буде мудро шелестіти сніг…— Боже мій, — пробурмотів господар. — Сніг? А чому, власне, сніг? І звідки він, той сніг, узявся? Про сніг мені нічого не відомо…
— Далі, — попросив хлопець.
Вибачившись усмішкою, господар прочитав далі:
І буде мудро шелестіти сніг: Миттєвий на руці та вічний в світі. Попереду — найтяжчий переліг, За ним — пітьма і безконечність миті. Ми будем повертатися у сни, А може, перетворимось в прокляття: Кінець зими і перший день весни — Кінець початку чи кінця початок? Так, буде мудро шелестіти сніг, І оновлятись навесні природа, І на одній з непройдених доріг Впаде зерно в щемкім чеканні плоду, Все буде, як було. Лише в ріці, Що випливає з небуття узгір’я, Тремтітиме сльозою на щоці Чеканням довгим зболене сузір’я.Він змовк, кілька хвилин мовчали обидва, потім юнак сказав:
— Так. Тепер я все зрозумів. Ви поет. Я мав про це здогадатись одразу: адже звичайні люди не мають звички запрошувати в дощ незнайомців. І я мушу сказати: ви — чудовий поет. Будь ласка, назвіть мені своє прізвище. Може, я його знаю?
Господар, який досі сидів із таким виразом, ніби сам не йняв віри тому, що сталося, захитав головою:
— Ні, ні і ще раз ні! Це — дощ. Ваш чудовий поет — дощ, я всього-на-всього примудрився записати те, що він склав.