Крок вікінга

Околітенко Наталя Іванівна

«Звичайно, — подумав хлопець. — Звичайно ж, він скромна людина й може про себе сказати тільки так. Дощ навіяв йому і цей ритм, і образ».

— Не вірите? Я зараз поясню вам. Підхопившись, чоловік пройшов, майже пробіг уздовж стелажів, кінчиками пальців торкаючись течок, ніби клавіш.

— Бачите, дощ — природний генератор шуму: випадкових, а проте послідовних явищ. А кожна ж краплина падає по-своєму. Я прилаштував за вікном фотоелемент… Стрибки струму, які виникали при падінні дощової краплини, зовсім неважно було перетворити на послідовність імпульсів: імпульс — одиниця, його відсутність— нуль. Моя друкарська машинка, куди ті імпульси потрапляли, друкувала при комбінації 10000 — літеру «а», при комбінації 01000 — «б» й так далі. І от уявіть собі,

що це хаотичне поєднання нулів і одиниць давало нескінченну кількість рядків, здебільшого зовсім безглуздих, але часом… О, часом! Часом звідки й бралося змістовне слово, я їх виписував один за одним… Ви бачите ці томи на полицях? Сорок разів я міняв їх. Скільки дощів прошуміло за моїм вікном за ті двадцять років, що я вів ці записи, а скільки краплин упало… людина просто не знає числа, яким можна було б визначити кількість цих краплин. Зате цей вірш… зате з’явився вірш, який ви щойно почули. Тепер ви зрозуміли, що я не маю до його створення ніякого стосунку? Автор твору таки ж дощ.

Хлопець узяв одну течку, розкрив її. Безліч літер квапилися одна за одною, перетікали зі сторінки на сторінку, рівчачком струмували в нескінченність.

Вражений, хлопець подивився на господаря:

— Але ж двадцять років… Двадцять років! Звідки у вас таке терпіння? І навіщо вам така робота?

Здається, йому не слід було так казати, обличчя господаря ледь схолодніло.

— Не розумієте? Я математик. Я хотів показати людям, на що здатна математика. Я хотів з’ясувати, чи справді вона така близька до поезії, як мені здається. Адже великий Дірак не мав за потрібне повіряти алгебру гармонією — він просто не бачив різниці між першим і другим. Зрештою, мені було цікаво… Ви зрозуміли?

— Авжеж, — поквапився запевнити його хлопець. — Та все одно ви — поет. Поет у математиці…

Очі господаря по-дитячому засяяли, він заметушився, схопив тацю, вибіг. Повернувся з великими яблуками — мокрі, рожевобокі, вони випромінювали тихе, бурштинове світло.

— Як вас звуть?

— Сашко.

— А я Павло Іванович.

— Я навіть не сподівався, що доля подарує мені таке знайомство… Тільки… Знаєте, мені все ж таки цікаво, що ви робитимете з цим віршем? Запропонуєте якійсь редакції?

— Ні. Як можна? Він же не мій.

— Ну, нехай це буде вірш дощу. Але ви його знайшли й записали. Кого ж мати за автора? Чий він зрештою?

— В тім-то й річ, що він — неодмінно чийсь. Колись на землі з’явиться людина, вона виросте і їй захочеться писати вірші. Якось — не знаю вже, коли це буде і з якої причини, — в голові в неї самі по собі зринуть рядки:

Як ми покинем цей іскристий світ…

І з тієї миті людина стане їхнім рабом: слова лягатимуть на папір так, ніби хто їх диктуватиме, а коли буде записано останнє, людина прочитає вірш уголос і здивується сама собі. Як це сталося? Звідки взялося? Адже досі їй подібні думки й голови не бралися. Можна багато казати про одвічну таїну творчості, а все простіш. Тойї вірш існує в ноосфері об’єктивно, як у природі існує вітер, дощ, квітка чи яблуко… Всі гарні мелодії чи вірші існують об’єктивно — в часі теперішньому чи майбутньому. Вони — продукт природних генераторів шуму, а з них людський мозок — найдосконаліший. Але в природі з хаосу постають закономірності, а з дощового ритму— поетичні рядки… Поет напише вірш хвилин за десять, я ж витратив на його пошуки двадцять років. Гадаю, мені дуже пощастило: на таку роботу могло б не стачити й життя.

Господар з’їв яблуко і, покусуючи хвостик, замислився. Затим промовив:

— Слухайте, а може, така людина вже народилася й виросла? Може, вона вже встигла написати цей вірш?

Хлопець не відповів, бо вслухався в дощ. Дощ шерхотів, шеберхав, шемрав у листі різних дерев, поміж сузір’ями плодів і квітів.

Дядькові спадкоємці

Віктора

ніхто не викликав на похорон дядька, і коротенький лист, схожий на доповідну записку, був для нього тяжкою несподіванкою: «Як ти вже знаєш, Геннадій Федорович помер, і 17.ІІІ його поховано. Запрошую тебе на 5–6 квітня приїхати до нас у питанні спадку».

«Як ти вже знаєш…»

Від записки двоюрідного брата Олександра війнуло крижаним холодом, й те відчуття було таким прикрим, що на якийсь час притлумило навіть біль втрати. Дивно, бо Віктор давно вже не мав на Олександра ні гніву, яі образи — не міг позбутися тільки жалю, що не вдалося на все життя зберегти любов і ніжність, запаси яких у дитинстві здавались невичерпними.

«Чи ж усім було що зберігати? — подумав Віктор, розгладжуючи на колінах аркуш цупкого, блискучого паперу з дрібненькими низочками слів. — Хіба ти знаєш, що чаїлося в чужій душі? Що, власне, сталося? Одного дня Олександр дав мені зрозуміти, що не хоче підтримувати зі мною стосунки — так собі, без видимої причини, мабуть, я був для нього не досить цікавим. Як кажуть у таких випадках, бог йому суддя».

— Що ж, їдь, — мовила дружина, коли він показав їй листа. — Кривдно, звичайно, що тобі не повідомили про похорон, але, гадаю, це не причина, щоб не їхати. Хтозна, як їм велося…

— Ти, може, сподіваєшся розбагатіти?

— За кого ти мене маєш?

— Вибач. Жартую…

Поїхати йому хотілося й самому. Побачити, можливо, востаннє будинок дядька Геннадія, мушлі й колекції метеликів у його кабінеті, які в дитинстві так бентежили уяву; зустрітися з двоюрідними сестрами та братом. Як же не до ладу склалися між ними стосунки, а так колись дружили, такі щасливі були вкупі… Все Олександр. «А може, щось і з’ясується, може, дійдемо згоди хоч тепер? Ні, треба їхати».

Спогади про дядька Геннадія перейняли його в електричці, яка тепер ходила від районного містечка до селища, й були вони знову ж таки чомусь не сумні, як належало, а світлі та безжурні — до непристойності безжурні для людини, котра, не попрощавшись з померлим, збирається ділити спадок. З чого б то, чоловіче? Таке відчував лише в дитинстві, коли автобусом чи попутною машиною добирався до дядька Гени на канікули, То ж у дитинстві, а зараз до чого такі настрої? Коли дорослим знаходиш загублену колись улюблену іграшку — м’ячик чи дзигу, — то це не означає, що нею пристойно бавитись. На все свій час.

«А чого там соромитись! — раптом збунтувався проти власної ніяковості Віктор. — Дядько Геннадій був сонцем нашого дитинства, добрим чарівником, що прагнув обдарувати радістю дітей, які лишились без батьків. Він — у меніг доки я живий, він також житиме й зогріватиме своєю добротою. Чого соромитись? Дядько Геннадій— це наша радість, й іншим він не може бути в моїй пам’яті. Хотів би я, щоб по мені лишився такий слід… Одне справді погано — мало ми зналися останніми роками. Все Олександр…»

У домі дядька Гени, що за тодішніми людськими статками здавався палацом (аж п’ять кімнат з верандою), їх збиралося четверо: «природжена балерина» Олечка, мовчазна й вже тоді надміру велика Оксана, розважливий, як і годилося найстаршому, Олександр та він, Віктор, — маленький селючок, що приїздив із полотняною торбиною, куди мати спакувала таку-сяку вдягачку. «Ти ж сам за собою стеж, не допускай, щоб тітка Гелена для тебе прала, вона й так…» — шепотіла палко.

І як же весело було їм гасати по луках, що починалися зразу за будинком, поратись у городі, спати покотом на старому килимі, вистеленому смугастими ряденцями…

Та найкраще було прокинутись від дотику тоненького промінчика до щоки — пробивався у вічко, просвердлене в ставнях, які неодмінно затуляли на ніч, — і босоніж, у самих трусиках прослизнути до дядькового кабінету. й зачаїтися в кутку.

Помітивши малого зухвальця, дядько грізно гудів:

— Ти чого вдерся без дозволу, такий-сякий?