Кров і пісок
Шрифт:
— Мене звуть Себастьян Венегас, це всім відомо. А тебе, Хуанільйо, кличуть Гальярдо, і ви, доне Хосе, також маєте своє прізвище, і кожна людина має своє, а однакові прізвища бувають тільки в родичів. Якби ж усі ми були Адамові нащадки, й Адама, приміром, звали Пересом, то й усі ми мали б прізвище Перес. Адже так?.. Проте в кожного з нас є своє прізвище, отож виходить, що Адамів було багато і попи втовкмачують нам у голови… химери! Ми скніємо у невігластві й забобонах, нам бракує освіти — от вони нас і дурять… Мені здається, я висловився ясно.
Гальярдо сміявся, відкинувшись усім тілом назад, і вітав промову свого бандерильєро, мукаючи, як
— Щиро вітаю! Ти сьогодні просто чудовий. Справжній Кастелар !*
Сеньйора Ангустіас, як стара жінка, що відчуває наближення смерті, обурювалася, чуючи в своєму домі такі розмови:
— Замовкни, Себастьяне. Стули свою нечестиву пельку, антихристе, а то виштовхаю за двері. Не смій верзти в моєму домі таку єресь, чортове насіння… Якби ж я тебе не знала! Якби не була певна, що ти чоловік порядний!
Зрештою старенька все прощала бандерильєро, знаючи, як він любить Хуана, згадуючи, скільки разів рятував її сина від смертельної небезпеки. Окрім того, і для неї, і для Кармен було справжнім полегшенням знати, що в квадрильї є такий поважний, витриманий і порядний чоловік, зовсім не схожий на інших «хлопців» та й на самого матадора, який, відчувши себе на волі, любив розважитись і похизуватися перед жінками.
Ворог церковників та Адама з Євою не видавав таємниці свого маестро, але через те завжди ставав мовчазний і похмурий, коли бачив його вдома, з матір’ю та Кармен. Якби ці жінки знали те, що відомо йому!..
Хоча кожен бандерильєро мусить ставитись до свого матадора з глибокою пошаною, Насйональ якось зважився поговорити з Гальярдо по щирості — адже він чоловік набагато старший, та й дружба у них з маестро давня.
— Гляди, Хуанільйо, у Севільї вже знають усе! Тільки про це й говорять, і коли чутка дійде до твоїх, почнеться таке, що й небові жарко стане… Сенья Ангустіас репетуватиме, як мати скорбна біля хреста, а Кармен такого наробить ґвалту!.. Згадай-но, скільки було галасу через оту співачку — а тепер чекай гіршого. Ця тварюка куди нахабніша, куди небезпечніша.
Гальярдо вдав, ніби нічого не розуміє. Він дратувався, але водночас і тішився на думку, що все місто знає про його любовну пригоду.
— Яка тварюка? І до чого тут ґвалт у домі — кажи ясніше.
— Та яка ж іще, як не донья Соль ?* Ота пишна дама, що про неї стільки розмов. Племінниця маркіза де Морайми, багатія-скотовласннка.
Еспада мовчав і всміхався. Те, що в Насйоналя такі точні відомості, лестило його самолюбству, а бандерильєро тим часом провадив з виглядом пророка, який таврує мирську марноту.
— Одружений чоловік повинен дбати насамперед про спокій у своєму домі. Пхе, жінки!.. Усі вони однакові, усі мають одне й те саме в тому самому місці, і тільки дурень може псувати собі життя, перескакуючи від однієї—до іншої. Я ось прожив зі своєю Тересою двадцять чотири роки і за весь цей час жодного разу не скочив у гречку, навіть у думці, а я ж тореро, знав колись і кращі часи, і не одна дівчина накидала на мене оком.
Кінець кінцем Гальярдо став сміятися з бандерильєро. Читає проповідь наче той отець настоятель. А чи ж не він хотів би живцем пожерти усіх попів?..
— Не будь йолопом, Насйоналю. У кожного своя голова на в’язах, і я так вважаю: якщо жінка сама до тебе липне, було б безглуздо гнати її геть. Треба жити,
І, мов бажаючи заспокоїти Насйоналя, що стояв перед ним обурений і засмучений, додав із щирою переконаністю:
— Я дуже люблю Кармен, розумієш? Люблю, як і раніше. Але й ту другу також люблю; Це зовсім інше… не знаю, як тобі пояснити. Зовсім не те!
Оце й усе, чого домігся бандерильєро в розмові з Гальярдо.
Донью Соль матадор уперше побачив кілька місяців тому, на початку осені, коли вже закінчився сезон корид. Це сталося в церкві святого Лаврентія.
Він тоді відпочивав у Севільї, збираючись невдовзі поїхати з родиною в Рінконаду. Коли восени закінчувався сезон, найбільшою радістю для матадора була можливість пожити вдома, забути про постійну тряску в поїздах. Сотня вбитих за рік биків, безліч труднощів і небезпек на арені не так виснажували його, як багатомісячні мандри по всій Іспанії, в самому розпалі літа, під спекотним сонцем. Дах старих вагончиків, що торохтіли по рейках через випалені рівнини, здавалося, розпікався до білого жару. Великий глек, який возила з собою квадрилья, наповнювали водою на кожній станції, але цього не вистачало, щоб погамувати спрагу. Вагони завжди були напхом напхані пасажирами, усі їхали до міста, в якому відзначалося храмове свято і давали кориду. Не раз, щоб не спізнитися на поїзд, Гальярдо квапився вбити на арені свого останнього бика і мчав із цирку прямо на станцію, навіть не скинувши бойового костюма. Мов сліпучий метеор, пролітав він поміж екіпажами та юрмами людей на пероні І перевдягався уже в купе першого класу на очах у попутників, щасливих, що їдуть із такою знаменитістю. Ніч перебував, скорчившись на м’якому сидінні, — пасажири шанобливо тіснилися, щоб дати якомога більше місця цьому чоловікові, котрий завтра подарує їм стільки гострих переживань без ніякої небезпеки для них самих.
Коли, вимучений й стомлений, Гальярдо виходив з поїзда й опинявся на вулицях святкового міста, прикрашених прапорцями та арками, йому доводилося ще й витерпіти муки урочистої зустрічі. Шанувальники чекали його й проводжали аж до готелю. Ці люди, які добре виспалися й були в чудовому настрої, весело плескали матадора по плечах, тиснули йому руку і хотіли бачити його радісним і балакучим, немовби зустрівшися з ними, він мав зазнати найвищої втіхи.
Дуже часто в місті давали не одну кориду, і Гальярдо мусив виступати три або й чотири рази підряд. У такі дні змучений втомою матадор, не можучи заснути після щойно пережитого збудження, махав рукою на умовності і сідав у самій сорочці на порозі готелю подихати свіжим повітрям. «Хлопці» з квадрильї, що мешкали в тому самому заїзді, мов слухняні школярі, не відходили від маестро. Часом хтось із найсміливіших просив дозволу прогулятися по залитих вогнями вулицях та по ярмарковому майдану.
— Завтра Міурині бики, — казав еспада. — Знаю я, чим закінчуються такі прогулянки. Повернешся аж уранці, хильнувши зайвого, або підхопиш якусь кралю та й утратиш силу. Ні, не ходи нікуди. Нагуляєшся, коли закінчимо.
І після останньої кориди — як ще лишалося кілька днів до найближчого виступу в іншому місті — квадрилья не квапилася з переїздом, і починалася весела гульня. Закинуті далеко від родин, тореро складали честь і вину, й жінкам у товаристві шанувальників, які інакше й не уявляли життя своїх богів.