Кров і пісок
Шрифт:
Слуга повів їх широкими мармуровими сходами, і тореро з подивом побачив надвівтарні барельєфи з майже стертими образами на позолоченому тлі; статуї тілистих святих дів, здавалося, витесані сокирою, пофарбовані в білий колір і колір тьмяного золота, — їх, мабуть, зняли з якихось стародавніх вівтарів; килими ніжних відтінків сухого листя, облямовані яблуками та квітами — на одних були зображені сцени розп’яття Христа, на інших — напівголі сеньйорити дражнили, наче биків на арені, якихось волохатих хлопців з рогами й ратицями.
— От що значить темнота! — вражено мовив тореро
Тільки-но вони зайшли, як нагорі спалахнули електричні лампочки, хоча на шибках вікон ще мерехтіли останні відблиски вечірньої заграви.
На Гальярдо чекали нові несподіванки. Він дуже пишався своїми важкими розкішними меблями, доставленими з Мадрида — оббиті яскравим шовком і прикрашені вигадливим різьбленням, вони, здавалося, кричали, як дорого вони коштують, — і тепер еспада геть розгубився, побачивши, що крісла в цьому домі легкі й ажурні — білі або зелені, столи та шафи — спрощених строгих ліній, стіни — пофарбовані в один колір, прикрашені тільки невеличкими картинами, які висіли на товстих шнурах, — усе напрочуд витончене й просте. Гальярдо було соромно і своєї розгубленості, і того, чим він пишався вдома як найвищим шиком. «От що значить темнота!» Він обережне сів у крісло, побоюючись, щоб воно не поламалося під його вагою.
Та коли з’явилася донья Соль, матадор одразу забув пре все. Такою він ще ніколи її не бачив — без мантильї і без капелюха, з непокритими золотими косами, що так пасували до її романтичного прізвища; Витончені білі руки виступали з широких шовкових рукавів японського кімоно, загорнутого навхрест на грудях; ніжна, уся відкрите шия полискувала світлим бурштином і мала внизу дві рисочки, що робило її схожою на шию Венери. Колі донья Соль ворушила пальцями, мерехтіли чарівним сяйвом різнобарвні камінці, вправлені у персні найхимернішої форми. На тонких зап’ястках подзеленькували золоті браслети, одні філігранної східної роботи із таємничими написами, інші — масивні, з підвісками у вигляді амулетів та екзотичних фігурок, привезені на пам’ять із далеких країв.
Донья Соль по-чоловічому закинула ногу на ногу і легенько погойдувала розшитим яскравими візерунками черевичком на високому позолоченому підборі, який тримався на кінчиках пальців, такий малесенький, що здавався іграшковим.
У Гальярдо шуміло у вухах, перед очима висів туман, і він бачив тільки її світлі очі — вони дивилися на нього щойно і водночас насмішкувато. Щоб приховати своє збентеження, він раз у раз усміхався, блискаючи зубами; на його обличчі ніби застиг вираз малого хлопчика, який хоче сподобатись.
— Пусте, сеньйоро… Щиро дякую. Нічого особливого я не зробив.
Так відповідав він, коли донья Соль стала дякувати йому за сміливий вчинок, що врятував їй життя.
Потроху Гальярдо заспокоювався. Дама та повірений заговорили про биків, і матадор одразу відчув себе впевненіші. Донья Соль кілька разів бачила його на арені і досить детально розповіла про те, що відбулося на тих коридах. Гальярдо відчув гордість на думку, що ця жінка бачила його подвиги і зберегла
Вона відкрила лаковану коробочку, розмальовану чудернацькими квітами, і запропонувала чоловікам цигарки з позолоченим мундштуком, від яких струміли гострі й незвичні пахощі.
— Вони з опіумом. Дуже приємні.
І закурила, стежачи, як піднімається вгору дим. Її зелені очі на світлі ставали зовсім прозорими й мерехтіли, як розтоплене золото.
Тореро, звиклий до міцного гаванського тютюну, з цікавістю смоктав цигарочку. Чиста тобі солома: розвага для жінок. Але дивні пахощі, змішані з димом, помалу розвіяли його ніяковість.
Невідривно дивлячись на матадора, донья Соль стала розпитувати про його життя. Їй хотілося знати про лаштунки слави, про те, яких прикрощів завдає популярність, вона цікавилась, як жилося тореро, коли він ще не здобув прихильність публіки. І Гальярдо, перейнявшись несподіваною довірою, почав розповідати про своє бродяжницьке дитинство. Він знову й знову з гордістю підкреслював, що вийшов із простолюду, але в своїй розповіді пропускав ті подробиці свого життя, які здавалися йому ганебними.
— Як цікаво… Як оригінально, — повторювала прекрасна дама.
І погляд її, відірвавшись від тореро, линув кудись у простір, ніби вона хотіла розгледіти невидиме.
— Перший матадор світу! — вигукував дон Хосе в грубому захваті. — Повірте мені, доньє Соль: іншого такого сміливця ніде немає. А як він зносить удари рогів!..
Дон Хосе з такою гордістю розводився про могутнє здоров’я Гальярдо, наче це він спородив його. Потім заходився перелічувати рани, які дістав матадор, розповідаючи про них із такими подробицями, ніби бачив їх крізь одежу. Донья Соль слухала цю анатомічну лекцію, і в очах її світилося щире захоплення. Справжній герой — скромний, сором’язливий і простодушний, як усі сильні люди.
Повірений став прощатися. Вже за сьому вечора, на нього чекають удома. Але донья Соль підвелася і, всміхаючись, заявила, що нізащо його не відпустить. Ні, ні, вони повинні залишитись і пообідати з нею, вона запрошує їх як друзів. Сьогодні ввечері вона нікого не чекає. Маркіз із усією родиною поїхав у свій маєток.
— Я сама як палець… Нічого не хочу слухати. Я наказую: лишайтеся нудьгувати зі мною.
І вийшла з кімнати — напевне, вважала, що її наказ є законом.
Проте повірений правив своєї. Ні, залишитися він ніяк не може: тільки оце пополудні повернувся до міста і ледве встиг побачитися з дружиною та дітьми. Окрім того, він запросив на сьогодні двох друзів. А Гальярдо, звичайно, повинен залишитись. Адже запрошують, власне кажучи, його.
— Як же я без вас буду! — розгубився еспада. — Не кидайте мене самого — будь воно усе прокляте!.. Що я тоді робитиму? Що казатиму?
За чверть години донья Соль повернулася, але вже не в тому екзотичному й недбалому вбранні, у якому зустріла їх, а в одній із суконь, що їх отримувала з Парижа, від Пакена, на превелику заздрість усіх родичок і подруг.
Дон Хосе знову заявив, що йому конче треба йти. Але матадор лишається. Він зайде до нього додому й попередить, щоб його не чекали.