Кров і пісок
Шрифт:
Під тисячоголосий зляканий крик амазонка вилетіла з сідла. Кінь, зісковзнувши з рогів, кинувся тікати, мов ошалілий; на череві у нього проступили плями крові, підпруги лопнули, і сідло метлялося на спині.
Бик кинувся за ним навздогін, але в ту саму мить побачив ближчого ворога. То була донья Соль. Замість лежати й не ворушитись, вона миттю підхопилась на ноги, підібрала свою гаррочу і відважно наставила її перед собою, знову викликаючи бика на бій: горда красуня думала тільки про те, що на неї всі дивляться. Краще смерть, аніж перелякатись і виставити себе на посміх.
За огорожею вже не кричали.
То був Гальярдо. Він зіскочив з коня, відкинув убік гаррочу і схопив куртку, що лежала в нього поперек сідла.
— Му-у-у!.. Сюди!
Побачивши перед собою достойнішого ворога, бик кинувся на червоне полум’я, зневажливо відвернувшись від постаті в чорній спідниці та ліловому жакеті. Донья Соль усе ще стояла, наставивши перед собою списа, не зразу отямившись після грізної небезпеки.
— Не бійтеся, доньє Соль. Тепер він мій, — сказав тореро. Він був блідий від хвилювання, але усміхався, впевнений у своїй спритності.
Озброєний лише курткою, матадор став дражнити бика і відводити його від сеньйори, граційно ухиляючись від шалених наскоків звіра.
Забувши про недавній страх, люди почали захоплено аплодувати. Яке щастя! Прийти на просту собі гонитву за биками й попасти на справжнісіньку кориду, задарма подивитись на виступ Гальярдо!
Розпалений двобоєм, тореро забув і про донью Соль, і про глядачів, думаючи тільки про те, як ухилитися від ударів. Бачачи, що людина раз у раз вислизає з-під самих рогів, бик шаленів, знову й знову кидався вперед, але весь час натикався на червоний клапоть.
Нарешті бик притомився і став нерухомо, низько опустивши голову; з морди його капала слина, ноги тремтіли. Тоді Гальярдо, скориставшись із розгубленості тварини, скинув капелюха і ляпнув бика по загривку. За огорожею пролунав захоплений рев — публіка вітала його хоробрість.
За спиною в Гальярдо почулися крики і задзеленчали бубонці. То пастухи пригнали ватажків, і ті помалу відтіснили втікача у саму гущу череди.
Гальярдо не довелося довго шукати свого коня — звикнувши до биків, той спокійно стояв на місці. Тореро підняв гаррочу, вискочив на сідло і неквапом поскакав до огорожі, намагаючись якомога розтягти гучні оплески натовпу.
Вершники, які примчали до доньї Соль, захоплено вітали матадора. Повірений підморгнув йому й таємниче сказав:
— Ти не даремно сьогодні старався, хлопче. Непогано, ой як непогано! Тепер вона твоя — я певен.
Донья Соль уже була за огорожею — вона сиділа в ландо з маркізовими дочками. Кузини стривожено нахилялись до неї, торгали її й обмацували, допитувалися, чи по забилась вона, коли впала. Пропонували їй випити мансанільї, щоб заспокоїтись, а вона лише гордо всміхалася, поблажливо вислуховуючи жіночі ойкання.
Побачивши Гальярдо верхи на коні, що ніби плив на хвилях бурхливого моря капелюхів та піднятих рук, дама всміхнулась уже по-іншому.
— Під’їдьте
І знову зустрілися їхні долоні в міцному тривалому потиску.
Увечері в домі матадора довго обговорювали цю подію, про яку гомоніло все місто. Сеньйора Ангустіас аж сяяла від радості, наче після щасливо завершеної кориди. Її син порятував від смерті вельможну сеньйору — а бідна жінка завжди перед такими схилялася, довгі роки поневірянь по панських господах привчили бідну жінку до глибокої шанобливості. Кармен мовчала, сама не знаючи, як їй поставитися до цього випадку.
Протягом кількох наступних днів Гальярдо не чув нічого про донью Соль. Повіреного не було в місті — у товаристві кількох друзів із клубу Сорока п’ятьох він вирушив на полювання з собаками. Та якось увечері, вже на смерканні, дон Хосе розшукав свого матадора в одній із кав’ярень на вулиці Змій, де збиралися любителі кориди. Дві години тому він повернувся до Севільї і побачив удома записку від доньї Соль, у якій вона просила його негайно прийти до неї. Він оце щойно звідти.
— Ну, хлопче, та ти дикіший за вовка! — мовив повірений, витягуючи свого матадора з кав’ярні. — Сеньйора сподівалася, що ти навідаєшся до неї. Невідь-скільки вечорів просиділа вдома, чекаючи, коли ти з’явишся. Так не годиться. Ти був представлений доньї Соль, і після того, що сталося, повинен зробити їй візит і розпитати, як вона себе почуває.
Еспада сповільнив ходу й почухав потилицю.
— Бачите… — затинаючись, промурмотів він, — річ у тім… що мені ніяково. Хоч вірте, хоч ні, а таки ніяково. Ви знаєте, я не зовсім йолоп і з жінками язика не ковтаю. Умію погомоніти з дівчиною не гірше за когось іншого. Але з цією сеньйорою — ні. Вона страх яка вчена, і коли я бачу її, то здаюся собі дурним як чіп, і або не можу розтулити рота, або верзу щось не до ладу. Ні, доне Хобе… Не піду я до неї! Так буде ліпше!
Але повірений не став слухати тореро і повів його прямо до будинку доньї Соль, розповідаючи про свою недавню зустріч із дамою. Мабуть, вона трохи образилася, що Гальярдо забув про неї. Уся знать Севільї навідала її після того випадку в Табладі, а він — ні.
— Чи ти не знаєш, що тореро мусить ладнати з аристократами? Покажи, що ти людина вихована, а не якийсь там відлюдько, що виріс серед худоби. Така вельможна сеньйора — і вшановує тебе своєю увагою, чекає твого візиту… Навіть і не думай відмовлятися. Я піду з тобою.
— Ну, якщо з вами, то інша річ!..
І Гальярдо зітхнув з глибоким полегшенням, ніби скинув з пліч хтозна-який тягар.
Вони зайшли до будинку доньї Соль і опинилися в патіо в арабському стилі, — його барвисті аркади, оздоблені тонкими візерунками, нагадували підковоподібні арки Альгамбри *. Над великою чашею, у якій плавали золоті рибки, розсипався сріблястими бризками водограй, ніжно й монотонно дзюркочучи у вечірній тиші. У чотирьох галереях з ліпною стелею, відокремлених від патіо мармуровими колонадами, тореро побачив старовинні бюро, потемнілі картини, статуї святих із мертвотно блідими обличчями, масивні меблі, оббиті іржавим залізом і так густо поточені шашелем, наче в них стріляли зарядами шроту.