Кров і пісок
Шрифт:
Дон Хосе вважав, що спокій, з яким Гальярдо тринькає гроші, лише додає слави його кумирові. Матадора не можна рівняти із звичайними людьми, що рахують кожен сентимо. Грошей він завжди матиме скільки схоче.
Окрім того, дон Хосе, мов своїм власним тріумфом, тішився тим, що матадор обертається в товаристві, куди допускають далеко не всіх.
— Він тореро сучасний, — різко уривав дон Хосе кожного, хто осмілювався ганити нові звички Гальярдо. — Не водиться з усякими волоцюгами, ре пропадає по шинках, як інші матадори. Що ж поганого в його поведінці? Він тореро-аристократ, бо йому так хочеться, і він домігся цього… Через те йому й заздрять.
Вступивши у нову смугу життя, Гальярдо не
Навесні та влітку члени клубу Сорока п’ятьох зручно влаштовувалися в плетених кріслах у вестибюлі будинку та на вулиці перед дверима і чекали телеграм із міст, де відбувались кориди. Вони мало вірили газетним повідомленням і до того ж хотіли знати новини ще до виходу газет. Отож надвечір сюди надходили телеграми з усіх куточків півострова, повідомляючи, що сталося на тій чи на тій кориді. Із святобливою увагою вислухавши лаконічні телеграфці рядки, сорок п’ять починали обговорювати ці скупі новини та доповнювати їх усілякими здогадами.
Вони страшенно пишалися й почували себе незрівнянно вищими за простих смертних — адже тільки їм надано цей привілей: спокійно сидіти перед дверима свого клубу, дихати свіжим повітрям і тут-таки отримувати точні й неупереджені вісті про все, що відбулося сьогодні на аренах Більбао, Коруньї, Барселони або Валенсії; тільки вони знають, що такого-то матадора вшановано вухом, а такого-то освистали, і це тоді, коли їхні співгородяни перебувають у сумному невіданні і тиняються вулицями, як неприкаяні, очікуючи перших вечірніх газет. Та коли ставалося лихо і надходила телеграма про тяжке поранення когось із севільських тореро, поважні сенатори, охоплені хвилюванням та почуттям патріотичної солідарності, забували про суворі приписи свого клубу і могли довірити важливу таємницю якомусь приятелеві, що проходив мимо. У таких випадках новина миттю облітала всі кав’ярні на вулиці Змій, і ніхто не ставив її під сумнів — адже це відомо з телеграми, яка надійшла в клуб Сорока п’ятьох.
Задирливий дон Хосе у своєму невгамовному захваті не раз порушував урочисту добропристойність цієї компанії, але поважні сеньйори ставилися поблажливо до витівок давнього друга і тільки посміювалися з його «дивацтв». Проте в присутності дона Хосе було просто неможливо спокійно обговорювати достойності та вади матадорів. Завжди, коли мова заходила про Гальярдо, «хлопця відважного, але де досить вправного», усі боязко оглядались на двері.
— Пепе [28] йде, — лунав застережливий голос, і розмова зразу уривалася.
28
Пепе — зменшувальна форма від «Хосе».
Пепе заходив, вимахуючи телеграмою.
— Ну що, маєте вісті з Сантандера?.. Ось вони: Гальярдо: два удари шпагою — два бики. За другого — вухо. Он як! Я ж вам кажу: перший матадор світу!
Часто телеграма, яка надходила в клуб Сорока п’ятьох, повідомляла зовсім не те, але повірений Гальярдо тільки ковзав по ній зневажливим поглядом і обурено вигукував:
— Брехня! Йому просто заздрять! Правда — в моїй телеграмі. Вони казяться, бо мій хлопець усім утер носа.
Члени клубу тільки стукали пальцем по лобі, нишком киваючи на дона Хосе і весело посміюючись із першого матадора світу та з його дивака повіреного.
З часом дон Хосе домігся для Гальярдо нечуваного привілею — дозволу бувати в
Внутрішні зали клубу мали своє «обличчя», як казав дон Хосе: на чистих, без жодної плями стінах тяглися угорі фризи, викладені арабськими кахлями, а під ними красувалися яскраві афіші давніх корид; голови биків, які вславилися тим, що закололи безліч коней або підняли на роги знаменитого тореро; парадні плащі та шпаги, подаровані клубові матадорами, котрі «обрізали колету», тобто розлучилися з ареною.
Лакеї у фраках обслуговували сеньйорів, одягнених по-сільському, — а спекотними літніми днями вони навіть дозволяли собі розстебнути комір сорочки. На страсний тиждень та інші традиційні севільські святі, коли, гостями клубу Сорока п’ятьох були аристократи, любителі корид з усієї Іспанії, лакеї вбиралися у червоні й жовті лівреї, в короткі панталони та в білі перуки. Схожі у такому вбранні на лакеїв королівського двору, вони розносили на тацях мансанілью знатним сеньйорам, не один із яких з’являвся сюди навіть без краватки.
Коли пополудні приходив староста клубу, маркіз де Морайма, сеньйори сідали в кружечок навколо знаменитого скотовласника, а той з високого, схожого на трон крісла головував на бесіді. Починали завжди з погоди.
Тут були здебільшого скотовласники і багаті поміщики, чий добробут залежав від землі та мінливого неба. Маркіз ділився своїми спостереженнями мудрого і досвідченого чоловіка, що об’їздив верхи всю андалузьку рівнину, безлюдну, неозору, безкраю, наче море, по якому, мов сонні акули по зелених хвилях, повільно пливуть бики. Вирушаючи до клубу, маркіз завжди дивився на якийсь клаптик паперу, підхоплений вітром, і з цього визначав, яка буде погода. Посуха, це страшне лихо андалузьких степів, була предметом нескінченних розмов, і коли після довгих тижнів очікування небо нарешті затягувалося хмарами і на землю падало кілька великих гарячих крапель, багаті поміщики втішено усміхалися, потираючи руки, а маркіз повчально виголошував, дивлячись, як розпливаються на тротуарах темні кружечки.
— Слава тобі господи!.. Кожна така крапля — однаково, що монета на п’ять дуро.
Коли з погодою було все гаразд, сеньйори розмовляли про худобу, а надто про биків, говорячи про них так ніжно, ніби про своїх найближчих родичів. Скотовласники шанобливо прислухалися до думки маркіза, бо він був серед них найбагатший. Прості любителі, які ніколи не вибиралися з міста, захоплювались його досвідом у розведенні биків для кориди. Чого тільки не знає цей чоловік!.. Він говорив про догляд за биками, відібраними для арени, як про надзвичайно важливе й відповідальне діло, кожного десятка телят, узятих на випробування, вісім або дев’ять виявлялися надто смирними і годилися тільки на м’ясо. Для арени відбирали лиш одного або двох бичків, які кидалися на людей і не лякались гострої гаррочі, їх відлучали від табуна, і відтоді вони потребували окремого догляду. Та ще й якого!..
— Розводячи бойових биків, — казав маркіз, — не слід думати про прибутки. Це не комерція, а розвага. Звичайно, за одного такого бика дають учетверо, а то й уп’ятеро більше, ніж за вола, призначеного на заріз… але як нелегко виростити його!
Не можна й на хвилину спускати з нього очей, слід дбайливо годувати його, напувати, переганяти з випасу на випас, щойно похолодає або потепліє.
Кожен такий бик обходиться дорожче, ніж утримання цілої родини. І навіть коли він виросте, треба доглядати його до останньої миті, щоб виступив на арені достойно і не зганьбив вибитого на його бугристій шиї тавра.