Кров і пісок
Шрифт:
Дівчата мріяли познайомитися зі славетним тореро, з красенем матадором, на ім’я Гальярдо, чий портрет стільки разів бачили на поштових листівках та сірникових етикетках. Вони вже були на кориді і тепер попросили своїх друзів, щоб ті представили їм еспаду.
Вечірка відбулася в ресторані «Ерітанья», вікна й двері якого виходили в сад. Велика зала була оздоблена у вульгарному мавританському стилі — жалюгідне наслідування пишнот Альгамбри. Тут влаштовувано і політичні банкети, і веселі учти; іноді в цій залі лунали полум’яні промови про відродження батьківщини, іноді під бренькіт гітар пливли й
Троє жінок зустріли Гальярдо, як бога. Забувши про всіх інших поклонників, вони дивилися тільки на нього, сперечалися за честь сидіти поруч із ним, пестили його очима, гризлися за нього, як голодні вовчиці за здобич… Вони будили в матадорові спогад про іншу, майже забуту жінку. Ці теж мали золотаве волосся й були в елегантних сукнях; від їхніх тіл, напахчених тонкими парфумами, струміли п’янкі пахощі спокуси.
Дивлячись на їхніх приятелів, тореро відчував ще гостріший сум. Усі вони були друзями доньї Соль; декотрі навіть доводились їй ріднею — цих Гальярдо вважав майже своїми родичами.
Усі їли й пили жадібно, як це завжди буває на нічних гульбищах, куди йдуть із твердим наміром не стримувати себе пі в чому і якомога скоріше напитися, щоб пізнати радість забуття.
У глибині зали бренькали на гітарах кілька циганів, наспівуючи меланхолійних пісеньок. Одна з француженок, охоплена захватом неофітки, вистрибнула на стіл, бажаючи похвалитися успіхами, яких досягла за ці кілька днів під керівництвом севільського вчителя, і стала незграбно вихиляти розкішними стегнами, певна, що танцює андалузький танець.
— Одоробло! Блазнючка!.. Корова! — іронічно викрикували молоді сеньйори, плескаючи в такт долонями.
Вони глузували з її вайлуватості, але жадібно милувалися гнучким тілом. А вона, пишаючись своїм умінням і приймаючи ці незрозумілі викрики за похвалу, вихилялася ще завзятіше, втуплювала погляд у стелю і здіймала руки над головою, вигинаючи їх у вигляді дужок амфори.
Опівночі усі перепилися. Жінки, геть забувши про сором, напосідали на Гальярдо зі своїми пестощами. Вони виривали матадора одна в одної, раз у раз палко притулялись устами до його шиї та щік. Він байдуже дозволяв їм робити з собою все. Гальярдо був п’яний, але то було сумне сп’яніння. О, та інша, незабутня жінка!.. Золотокоса по-справжньому! А золото розпатланих голів, що притулялись тепер до нього, було штучне, воно покривало грубе й цупке, обезживлене хімією волосся. Губи цих жінок мали присмак жиру, пропахченого помадою. Їхні округлості здавалися якимись затвердлими, відполірованими від чужих доторків, як вичовганий тротуар. Крізь аромат парфумів йому вчувався вульгарний природний запах. О, та інша жінка! О, незабутня!..
Сам не знаючи як, Гальярдо раптом опинився в саду, де урочиста тиша ніби струменіла від зірок. Він ішов покрученою стежкою між альтанок, що ховалися в густих заростях; крізь листя освітлені вікна ресторану здавалися розчахнутими брамами пекла — людські тіні миготіли на червоному тлі, мов чорні демони.
Якась жінка стискала його за лікоть і тягла за собою, а він скорявся, навіть не помічаючи її і витаючи думками далеко-далеко.
За годину вони повернулися
Чоловіки сміялися теж. Ох Іспанія! Країна розчарувань, де все виявляється легендою, навіть мужність героїв!..
Гальярдо усе пив і пив. Жінки, які раніше сварилися за матадора й надокучали йому своїми пестощами, тепер утратили до нього всякий інтерес і горнулися до інших чоловіків. Захмелілі гітаристи куняли над інструментами, ледь торкаючи струни.
Тореро уже вмощувався на канапі поспати, коли один із друзів запропонував підвезти його в своїй кареті. Той молодий сеньйор хотів вернутися додому раніше, ніж прокинеться його мати, графиня — вона щоранку ходить до меси.
Нічний вітерець не протверезив тореро. Приятель висадив Гальярдо на розі його вулиці, і він, хитаючись, попрямував до свого дому. Під самими дверима спинився, сперся ліктями на стіну й обхопив голову руками, ніби не міг далі витримати тягар спогадів.
Він геть забув і про друзів, і про вечерю в «Ерітаньї», і про трьох наквацьованих чужоземок, які спершу сварилися на нього, а потім стали ображати його. Спогад про донью Соль ще жеврів у його свідомості, — о, він ніколи не забував про неї! — але образ її якось затьмарився, подаленів. Скоряючись забаганкам п’яного розуму, думки Гальярдо тепер звернулися до бою биків.
Він був першим матадором світу — оле! Так казав повірений, так вважали всі його друзі, і це була правда. Він ще покаже ворогам, на що здатен, коли знову вийде на арену. А недавній провал був чистою випадковістю; примхлива доля захотіла зіграти з ним лихий жарт.
У п’яному чаду він бачив себе могутнім і непереможним, а всі андалузькі й кастільські бики здавались йому слабкими козами, яких нічого не варто повалити ударом кулака.
Те, що сталося, — то пусте. «Химера!» — як каже Насйональ. Навіть найкращому співцеві трапляється пускати півня.
Згадавши це прислів’я, яким утішалися після невдалих корид найшанованіші патріархи тавромахії, Хуан раптом відчув невтримне бажання заспівати, розбудити своїм голосом притихлу безлюдну вулицю.
Усе ще спираючись головою на руки, він затягнув пісню власного витвору, що не дуже складно прославляла його високі прикмети. «Ось я Хуанільйо Гальярдо… хоробріший, ніж сам господь бог». А що більше нічого на свою честь придумати він не міг, то повторював і повторював ті самі слова хрипким і монотонним голосом, аж поки на другому кінці вулиці прокинувся якийсь пес і загавкав йому у відповідь.
Мабуть, у Хуанові пробудився спадковий потяг до співу, який охоплював його батька-шевця щотижня, коли той повертався п’яний додому.
Двері розчинились, і ще напівсонний Гарабато вистромив надвір голову. Він вирішив поглянути, що то за п’яний горлає таким знайомим голосом.
— А! Це ти? — озвався матадор. — Почекай-но, я доспіваю.
І ще довго виводив незакінчену оду на честь своєї хоробрості, поки нарешті вирішив зайти в дім.
Лягати йому не хотілося. Здогадуючись, у якому він стані, Хуан не квапився іти нагору до спальні, де Кармен, мабуть, не спить, чекаючи на нього.