Кров і пісок
Шрифт:
Шинкар улаштовував кориди на аренах Тетуана й Вальєкаса, ніколи не питаючи згоди в сина і завжди «беручи всі витрати на себе». Ці арени на околицях Мадрида були відкриті для кожного, хто відчував бажання, щоб бик шпортонув його рогом або потоптав ратицями на очах у кількох сотень глядачів. Але удари діставались тут не задарма. За честь покотитися по арені в роздертих штанях, вимазаних кров’ю та кізяками, тореро-початківець мусив оплатити всі місця амфітеатру, причому продати чи роздати квитки брався або він сам, або його повірений.
Захоплений своєю мрією, шинкар оплачував місця, і амфітеатр заповнювався його друзями — товаришами по ремеслу
— Мій син мас новісінький бойовий костюм, я замовив його найкращому кравцеві, що шиє для Гальярдо та інших знаменитих матадорів. Сім тисяч реалів виклав. У таких блискучих шатах будь-який тореро виступить із блиском!.. Нехай знає, що задля його кар’єри я ладен віддати останню песету. Кожному б такого батька, як я!..
Під час кориди шинкар стояв між бар’єрами і підбадьорював еспаду, вимахуючи товстою палицею, з якою ніколи не розлучався. Щоразу, коли хлопець відступав до загорожі, щоб перевести дух, перед ним, мов жаска примара, з’являлося товстощоке червоне обличчя батька, а під самісіньким носом мелькала головка важкої палиці.
— Питається, заради чого я викидаю гроші? Щоб ти отут прохолоджувався, мов панянка? Май, негіднику, совість, ти ж тореро! Гайда насеред арени, красуйся перед публікою. Ех, мені б твої роки та скинути б трохи жиру!..
Коли, тримаючи в одній руці шпагу, а в другій мулету, блідий і тремтячий від страху хлопець опинявся віч-на-віч із молодим бичком, батько, мов тінь, ходив за сином потойбіч бар’єра. Він весь час був поруч, немов суворий учитель, щомиті готовий виправити найменшу помилку учня.
Та найдужче боявся горе-матадор, затягнутий у червоний шовк, щедро гаптований золотом, повертатись додому після кориди, коли батько бував невдоволений і грізно супив лоба.
Прикриваючи розкішним плащем подерті штани, крізь які світили клапті сорочки, хлопець заходив до шинку. Побите лобом та ратицями бичка тіло нестерпно нило. Мати, жінка дужа й негарна, змучена довгим тривожним очікуванням, кидалась до сина з розкритими обіймами.
— Ось маєш свого лобуряку! — гримав шинкар. — Геть осоромився! Заради чого я трачу гроші!..
Батько гнівно підіймав палицю, і чоловічок у шовку й золоті, який щойно порішив двох молодих бичків, затулявся ліктем і відстрибував назад. Але мати прикривала сина своїм тілом.
— Він поранений — хіба не бачиш?
— Поранений! — гірко вигукував батько, шкодуючи, що до цього не дійшло. — Тільки справжні тореро бувають поранені. Полатай йому штани та подивись, чи не треба їх випрати… Цей бевзь, мабуть, наклав від страху.
Та минало кілька днів, і шинкарева віра в сина воскресала. З ким не буває! Найславніші матадори — і ті часом осоромлюються на арені. Вперед до слави! І він влаштовував кориди вже на аренах Толедо чи Гвадалахари, доручаючи справу повіреному з числа своїх друзів і, як звичайно, «беручи всі витрати на себе».
Новільяда, яку шинкар зумів улаштувати для сина на великій арені Мадрида, була, за його словами, небаченим досі видовищем. Завдяки щасливій випадковості, «матадор» сяк-так упорався тоді з двома бичками, і глядачі, більшість яких потрапили до цирку задарма, бурхливо аплодували шинкаревому синові.
На виході героя очікував
Манітас, який усе ще тремтів після пережитого страху, зненацька опинився в самому центрі галасливого гурту малих обшарпанців; його оточили, стиснули, підняли вгору і тріумфальний кортеж рушив від цирку до передмістя Вентас, по всій вулиці Алькала, маршируючи під цікавими поглядами людей, що виглядали з трамваїв, які раз у раз нешанобливо перетинали шлях славній маніфестації. Щасливий батько йшов слідом, тримаючи палицю під пахвою і вдаючи, ніби не має ніякого відношення до вигуків захвату. Але тільки-но крики стихали, як шинкар забував про всяку обережність. Охоплений гнівом торговця, що не отримав сповна за виплачені гроші, він забігав наперед і сам кричав: «Слава Манітасові!» Галас вибухав із новою силою.
Після великої події минуло вже кілька місяців, але шинкар досі не міг згадувати про той славний день без хвилювання.
— Мені його принесли на руках, сеньйоре Хуане; так само, як часто носили вас — даруйте за сміливе порівняння. Та ви самі побачите, що хлопець путящий… Йому бракує лише одного: вашої підтримки…
Щоб спекатися шинкаря, Гальярдо відповідав невиразними обіцянками. Може, він і погодиться керувати новільядою. Поживемо — побачимо, до зими ще далеко.
Одного вечора, коли вже почало сутеніти, матадор, звернувши з Пуерта дель Соль на вулицю Алькала, раптом аж позадкував від несподіваніш. Перед готелем «Париж» спинилася карета, і звідти вийшла золотокоса дама… Донья Соль! Якийсь чоловік, із вигляду чужоземець, подав їй руку, допомагаючи зійти. Вони перемовились кількома словами, й незнайомець пішов, а дама зникла за дверима готелю.
То була донья Соль. Тореро не сумнівався, що то вона. Не міг він помилитися і щодо характеру її взаємин з тим чужоземцем. Досить було побачити, якими поглядами обмінялись вони на прощання і як вона всміхнулася. Так само дивилась вона на нього, так само всміхалася йому в ті щасливі часи, коли вони скакали вдвох по неозорій пустельній рівнині, затопленій м’яким червоним сяйвом призахідного сонця. «А будь воно все прокляте!..»
У дуже похмурому настрої він просидів весь вечір з друзями. Вночі раз у раз перевертався з боку на бік — спогади довго не давали йому заснути. Коли прокинувся, у кімнату крізь вікна вливалося тьмяне світло похмурого дня. Накрапав дощ упереміш із мокрим снігом. Усе було чорне: небо, стіни будинків по той бік вулиці, дахи, з яких скапувала вода, заляпана багнюкою бруківка, дашки карет, що блищали, мов дзеркала, розкриті парасольки над головами перехожих.
Одинадцята година. А що як йому піти зараз до доньї Соль?.. Чом би й ні? Учора ввечері Гальярдо гнівно відкинув цю думку. Ні, він не стане принижуватись. Вола поїхала, навіть не попрощавшись із ним, а потім лиш один раз поцікавилася його здоров’ям, хоч і знала, що він при смерті. Звичайна собі телеграма, перший порух — і більше нічого; навіть коротенького листа на кілька рядків не прислала — і це вона, яка писала своїм друзям часто й з такою легкістю. Ні, він не піде до неї. Справжній чоловік не повинен забувати про свою гідність…