Ліна Костенко. Поезія
Шрифт:
Зелений степ — ні дерева, ні нивки.
Блакитний степ — ні хмар, ні голубів.
Червоне сонце
незастиглим зливком
пливе повільно поміж двох степів.
А ти за ним
до вечора мандруєш.
Втомився? — ляж горілиць у траві
і слухай-слухай,
поки не почуєш,
як тихо дишуть квіти степові.
«Вітрила», 1958 р.
"Стихії
* * *
Стихії смутку і любові.
Великий сон душі, не втілений у слові.
Гіркий міраж іллюзій і обман.
Силуети лицарів крізб туман...
"Стоїть у ружах золота колиска"
* * *
Стоїть у ружах золота колиска.
Блакитні вії хата підніма.
Світ незбагненний здалеку і зблизька.
Початок є. А слова ще нема.
Ще дивен дим, і хата ще казкова,
і ще ніяк нічого ще не звуть.
І хмари, не прив’язані до слова,
от просто так — пливуть собі й пливуть.
Ще кожен пальчик сам собі Бетховен.
Ще все на світі гарне і моє.
І світить сонце оком загадковим.
Ще слів нема. Поезія вже є.
"Стояла груша, зеленів лісочок"
* * *
Стояла груша, зеленів лісочок.
Стояло небо, дивне і сумне.
У груші був тоненький голосочок,
вона в дитинство кликала мене.
Ми з нею довго в полі говорили,
не чули навіть гуркоту доріг.
Мої важкі, мої щоденні брили
старий Сізіф тим часом постеріг.
Стояли ми одна супроти одної.
Ні з чим не крились, не хотіли йти.
Вона боялась осені холодної,
а я боялась шуму й суєти.
Удвох ми з нею слухали зозульку.
І хмари йшли, як нетутешній дим.
Сізіф курив свою гіркущу люльку,
йому хотілось бути молодим.
"Стоять жоржини мокрі-мокрі"
* * *
Стоять жоржини мокрі-мокрі.
Сплять діамантові жуки.
Під грушею у дикій моркві
до ранку ходять їжаки.
А в сні далекому, туманному,
не похилячи траву —
Дюймовочка
я у життя із вічності пливу.
"Стоять хатинки набурмосені"
* * *
Стоять хатинки набурмосені.
Береться памороззю брук.
Люмінісцентні барви осені.
По ниві ходить чорний крук.
"Страшні корчі вербових ікебан"
* * *
Страшні корчі вербових ікебан.
Зникаєм, як етруски і ацтеки.
Недавно в Чорнобилі дикий кабан
переходив вулицю біля аптеки.
Людей нема, а яблуні цвітуть.
І мертва річка зблискує, як ртуть.
"Страшні слова, коли вони мовчать"
* * *
Страшні слова, коли вони мовчать,
коли вони зненацька причаїлись,
коли не знаєш, з чого їх почать,
бо всі слова були уже чиїмись.
Хтось ними плакав, мучивсь, болів,
із них почав і ними ж і завершив.
Людей мільярди і мільярди слів,
а ти їх маєш вимовити вперше!
Все повторялось: і краса, й потворність.
Усе було: асфальти й спориші.
Поезія - це завжди неповторність,
якийсь безсмертний дотик до душі.
"Страшний калейдоскоп"
* * *
Страшний калейдоскоп:
в цю мить десь хтось загинув.
В цю мить. В цю саму мить. У кожну із хвилин.
Розбився корабель. Горять Галапагоси.
І сходить над Дніпром гірка зоря-полин.
Десь вибух. Десь вулкан. Руйновище. Заглада.
Хтось цілиться. Хтось впав. Хтось просить: «Не стріляй!»
Не знає вже казок Шехерезада.
Над Рейном не співає Лореляй.
Летить комета. Бавиться дитя.
Цвітуть обличчя, острахом не стерті.
Благословенна кожна мить життя
на цих всесвітніх косовицях смерті!
"Стриптизи осені"