Ліна Костенко. Поезія

Костенко Ліна

він лиш погладив нас по голові.

Ми розминались в часі і у просторі.

Йому було, мабуть, уже віки.

І набалдашник на старому костурі

уже забув тепло його руки.

"Старий записничок, адреси, телефони"

* * *

Старий записничок, адреси,

телефони,

відкинутий життям уже на марґінес.

Куди дзвонить? Там дзвонять тільки дзвони.

Куди писать? Там вже нема адрес.

Та й час новий. Мобільники, е-мейли.

Кому потрібні записи криві?

Але ж ті імена! Вони ж там не померли,

в старих записничках вони іще живі!

Старі записнички не можна викидати.

Там неповторні записи і дати.

Там небуденні навіть наші будні.

Там дивляться нам вслід забуті незабутні.

21.12.2010

«Мадонна перехресть», 2011

"Старі дуби, спасибі вам за осінь"

* * *

Старі дуби, спасибі вам за осінь,

За відлітання радості і птиць.

Ще, певно, я затуркана не зовсім,

Моя княгине! Ти ідеш вмирати,

Піднявши вгору стомлене лице.

Я плачу й можу сліз не витирати.

Старі дуби, спасибі вам за це.

"Старенька жінко, Магдо чи Луїзо"

* * *

Старенька жінко, Магдо чи Луїзо!

Великий світ, холодні в нім вітри.

У нас ще й досі круппівське залізо

виорюють у полі трактори.

Ну, як там вальси – чи гримлять у Відні?

Як доктор Фауст – бореться зі злом?

У нас навіки хлопці наші рідні

живуть собі у рамочці за склом.

Я не скажу ні слова тобі злого.

Твій, може, теж загинув на війні.

За що він бився, Магдо, проти кого?!

Він не кричить "Хайль Гітлер!" на стіні?

"Старесенька, іде по тій дорозі"

* * *

Старесенька, іде по тій дорозі.

Як завжди. Як недавно. Як давно.

Спинилася. Болять у неї нозі.

Було здоров’я, де тепер воно?

І

знов іде... Зникає за деревами...

Світанок стежку снігом притрусив.

Куди ж ти йдеш? Я жду тебе! Даремно.

Горить ліхтар — ніхто не погасив.

Моя бабусю, старша моя мамо!

Хоч слід, хоч тінь, хоч образ свій залиш!

Якими я тобі скажу словами,

Що ти в мені повік не одболиш!

Земля без тебе ні стебла не вродить,

і молоді ума не добіжать!

Куди ж ти йдеш? Твоя наливка бродить,

і насіння у вузликах лежать!

Ну, космос, ну, комп’ютер, нуклеїни,

А ті казки, те слово, ті сади, —

І так по крихті, крихті Україна

іде з тобою, Боже мій, куди?!

Хоч озирнись! Побудь іще хоч трішки!

Ще й час є в тебе, пізно, але є ж!

Зверни додому з білої доріжки,

Ось наш поріг, хіба не впізнаєш?

Ти не заходиш. Кажуть, що ти вмерла.

Тоді був травень, а тепер зима.

Зайшла б, чи що, хоч сльози втерла.

А то пішла, й нема тебе, й нема...

Старенька, іде чиясь бабуся,

і навіть хтозна, як її ім’я.

А я дивлюся у вікно, дивлюся,

щоб думати, що, може, то моя.

"Старої казки пісня лебедина..."

* * *

Старої казки пісня лебедина,

нема-нема, а раптом запече.

Ішла людина, просто йшла людина,

закинувши шарманку за плече.

Гули мости, двигтіли автостради,

машини мчали наче навмання.

І явори просили христа ради

хоч жменьку тиші у долоні дня.

І так щодня, щовечора, щоранку,

так щодуші! — мигтить у всі кінці.

А він ішов, насвистував. Шарманку

підтягував щораз на ремінці.

Стара гравюра, вицвіла картинка,

зворушливий чудний анахронізм.

Колись вона ще звалась "катеринка", —

з якої казки він її приніс?

Крути шарманку, пожалій нас трохи.

У нас ще є і зорі он, і клен.

Великі вуха нашої епохи

нехай хоч мить побудуть без антен!

В його волоссі заблудився вітер.

Фонтаном бив асфальт, як риба-кит.

То, може, був звичайний реквізитор

і йшов на склад здавати реквізит.

А всі були вже трішечки поети,

і розпливались посмішки до вух,

і вечір сипав золоті монети

в його потертий сірий капелюх...

СТЕПИ