Ліна Костенко. Поезія
Шрифт:
* * *
Сумує хата, бо вона вже пустка.
Сумує сад, бо вже не золотий.
І ніч глухоніма
осінніми руками
розмовляє з місяцем на миґах.
А хмари мимо, хмари мимо, мимо.
Холодна пустка виє у димар.
І місяць білий, як обличчя міма, —
трагічна маска під бровами хмар.
СХОДИТЬ СОНЦЕ
Сходить
Заглядає у вічі мені:
А чи добрий у мене ранок,
Чи не плакала я вві сні?
Ранок – добрий.
А ночі, ночі!
Снишся ти і чужі краї…
Плакали сині очі.
Плакали сірі очі.
Плакала чорні очі.
І всі – мої.
«Проміння землі», 1957 р.
СЬОМЕ НЕБО
Благословляю ті сліди,
благословляю ті дороги,
що привели мене сюди –
в мистецтва зоряні чертоги!
Тут сьоме небо,
верх бажань,
мета духовної жадоби,
причина слізних уповань –
сам бог і всі близькі особи.
Пророки, ангели, святі,
секретарки і херувими.
Благословенна мить в житті,
коли сідаєш поруч з ними.
Блаженна мить, священна мить!
Але хай бог мене простить,
що я штовхався якомога,
щоб сісти ближче біля бога.
Щоб воскурити фіміям,
і разом випити сто грам,
і щоб сподобитись тих страв,
що божий кухар готував.
О, божа велич неземна!
О, запах редьки і вина!
Закурить бог – і від цигарки
на небі створюється хмарка.
Бог плюне в космос – цілу мить
здається, що зоря летить.
А як гикне, то що й казать? –
всі гості покотом лежать.
І я лежу, і я тремчу:
а що, як милість обмине –
бо не поплеще по плечу
простого смертного, мене.
Є, правда, чутка, що і він,
не кажучи лихого слова,
земного батька простий син,
в боги потрапив випадково.
Та – нічичирк!
Бо хто ж не зна –
у нього сила неземна.
Що Саваоф? Старий дивак.
Із глини сотворив людину.
Оце так бог, оце мастак!
Перетворив її у глину.
"Вітчизна", кн. 7, липень 1962
"Такий
* * *
Такий чужий
і раптом — неминучий.
Химери хмар задушать горизонт.
Земля вдихне глибинно і жагуче
на вишняках настояний озон.
Мені нестерпно, душно, передгрозно.
Ліловим чадом туманіє без.
Гудуть ліси, риплять дубові кросна,
парчеву зливу виткавши з небес.
Лягла грози пульсуюча десниця
на золоте шаленство голови.
Мені, мабуть, ніколи не досниться
сліпучий спалах чистої жаги.
Гроза мені погрожує громами,
закутий біль спинає на диби.
Нехай смакують почуття гурмани,
а ти стихія — любиш, так люби!
Чи ще тебе недоля не намучила?
Чи не сліпить грозою ткана ніч?
Люблю.
Чужого.
Раптом — неминучого.
Тужу тонкою млістю передпліч.
"День поезії 1965", Київ, 1965
"Так мовчиш, що заслухатись можна"
* * *
Так мовчиш, що заслухатись можна,
потонути в м’якій тишині.
І якби не було тривожно,
то чудесно було б мені.
Я не знаю, чи ти вродливий,
і чи ти на світі один.
Ти для мене — як справжнє диво,
котре виникло без причин.
Але в серці — пересторога,
і зривається слово: «Іди»
Пізно стрілися наші дороги.
є на них уже інші сліди.
Вірю в серце твоє і волю,
вірю в правду очей твоїх.
Знаю: ти б не спіткнувся ніколи
об каміння моїх доріг.
«Проміння землі», 1957 р.
"Так хочеться якоїсь етики"
* * *
Так хочеться якоїсь етики.
Пера, і пензля, і струни.
Якоїсь дивної поетики
в шляхетних німбах сивини.
Натомість маєм бздуру модню,
амбіцій вистріпаний рюш.
І чорний викид сірководню
з отруєних століттям душ.
"Так часом тяжко, що мені здається..."