Ліна Костенко. Поезія
Шрифт:
та й буде урожай, ще сто таких, як ти.
Папуша тютюну, розкурено, та й годі.
Розвіялось в степах, такий солодкий дим.
Циганська доля там, у зоряній колоді,
і цим, і тільки цим народ твій невредим.
А ти нам — письмена. Премудрість алфавіту.
Ще, може, нам і плуг, нажити мозолі?
Ми плем’я. Ми горох. Ми котимось по світу.
І тісно буде нам на клаптику землі.
Ще,
Який Циганоград, і зрошувать сади?
Атрамент свій розлий. Закинь перо, хай ржавіє
Забудь ті письмена, накличеш нам біди.
Спитай старих циган, покритих сивиною, —
без букви і письма ніхто іще не вмер.
Якби у нас тюрма, якби ми йшли війною, —
тоді б нам треба був і Флавій, і Гомер.
А так ми вільні, ми —
ну, добре, конокради.
Неграмотні? — нехай. Розбещені? — напів.
Зате у нас нема відступництва і зради.
Від чого відступать? — від сонця, від степів?
І є y нас ліси. Пісні в старовинні, —
старе вино душі! Навіщо нам скрижаль?
І що кому до нас? Кому і що ми винні?
Ми — протяг золотий в історії держав.
Ми — мідний листопад, гортанний клекіт болю,
з’явились, як приснились, і слід по нас прочах.
А грамота?
Хіба
ми не читаєм долю
по лініях руки, по зорях, по очах?
Чи ми кого в житі неправедно карали?
Чи, може, наш народ кого зі світу зжив?
От тільки і всього: у людства курку вкрали.
Чи, може, який циган в поліції служив?
Знялися і пішли. У нас нема адреси.
І цвинтарів нема. Ми вітер. Ми туман.
Закинь своє перо. Як чорта, бійся преси.
Ще прийдуть нас вивчать, та й буде нам капкан.
В будинки заженуть, в оті бетонні мушлі.
Вростати у верстати, артіль і ремесло.
Ти хочеш, щоб зів’яли в неволі наші душі?
Щоб вогнище циганське мохами заросло?!.
Благослови шляхи. Колеса і колеса...
Далеких польських міст манливі міражі.
Найперша у житті циганська поетеса!
Забудь оті міста. Вони тобі чужі.
Друкуй свою печаль колесами по багнах.
Пиши своє життя зигзагом по соші.
Ходи собі, гадай по Гальшках і Палагнах,
і хай ніхто не знає, що робиться в душі.
В чаду свого шатра, де кублиться злидота,
плоди своїх дітей, замотуй в піджаки.
На подвиги такі не треба
Та вже тобі й самій писати не з руки.
Одплакали скрипки, одбубоніли бубни.
Три дні тебе, три ночі вітчим твій пропивав.
Закінчилось весілля. Пішли циганські будні,
барвисті, наче клапті строкатих укривал.
Роздмухуй свої дрова. Вари свою квасолю.
І хай ніхто не знає, що робиться в душі.
Чаруй мужчин прохожих циганською красою,
а потім чоловіку викладуй бариші.
Ти виросла у лісі. Душа осипле хвою.
Під сонцем електричним життя не для циган.
Прийшов твій наречений із півнем під пахвою,
і сам він був як півень, красивий галаган.
Виходила за нього, сліпа була від щастя.
Звав лялечкою, скрипкою, найкращою з папуш.
А потім взяв за руки, аж хруснули зап’ястя:
— Оце роби що хочеш, а звичаїв не руш!
Сичать вологі дрова в осінньому багатті.
Напився циган з горя, налютувався: ух!
Ага, таки піймалась, — знайшов папір у шматті.
Тепер сидить, похмурий, розкурює цибух.
Якби ж він знав, якби ж він!..
Той вірш був про кохання.
Про небо, про кибитки, — якби ж він хоч спитав!
Той вірш був як свобода. Той вірш був як зітхання,
А він його чобітьми у попелі топтав.
А сам же як на скрипці виводить свою тугу,
як припаде щокою!.. Всі плачуть навкруги.
Од Німана до Вісли, од Бога і до Бугу
то — наче хвиля пристрасті ударить в береги!
А це — незрозуміле. Не кінь і не підкова.
Згорілого паперу метелики сухі...
Якби ж він знав, якби ж він!
Що то — циганська мова.
Затуркана, убога, вона ж як грім в строфі!
Мовчить. Кошлатий. Чорний. Білки, як білі блюдця,
Паперу ж того трохи, а він і той одняв.
Стоїть навколо рейвах. Старі циганки б’ються.
Кульгавий сивий циган їх пужалном розняв.
Латають своє дрантя. Їдять свого квасолю.
Хропуть, і ремиґають, і прагнуть насолод.
І що їм всім до того, що корчишся ти з болю?
Щоб так страждать за нього, чи вартий цей народ?!
Але ж, але ж, але ж!.. Народ не вибирають.
І сам ти — тільки брунька у нього на гіллі.
Для нього і живуть, за нього і вмирають,
ох, не тому, що він — найкращий на землі!