Ліна Костенко. Поезія
Шрифт:
...Кибиток кочових ребристі халабуди.
Пронизлива печаль... Віки. Віки. Віки.
Поезія? Народ? Це видумали люди.
Це в’яже до землі. А ми — кочівники.
Циганкам — ворожить,
циганам — коні красти,
сережками трясти під стогони гітар.
І раз циганка ти, ще проклянеш не pas ти
оцей свій навісний, оцей свій зайвий дар!
Вони тобі
Самі уже не знають, куди тебе дівать, —
чи з табору прогнать, щоб вже тебе не бачить,
чи в табір завернуть, щоб знову зацькувать?
Іди, іди від них. Бо тут змарнуєш душу.
Он бачиш, польських міст далекі міражі.
А цим, хіба їм що? Труснуть циганську грушу.
Забудь оцих людей. Вони тобі чужі.
Прийди у ті міста. Хай не питають звідки.
Хіба не видно и так? Із пекла. Із біди.
Завернуть, доженуть, прив’яжуть до кибитки,—
а ти рвонись. Рвонися! І вирвешся. І йди.
...І вирвалась. Прийшла.
І по війні, в руїнах,
дала їй Польща дах. Притулок їй дала.
І після тих лісів і пнів отих зміїних
зігрілася душа, розмерзлась, ожила.
І цілі стоси книг, і скільки хоч паперу,
і не циганський кінь по імені Пегас,
і стомлене перо, не звикле до гіпербол,
в чаклунських нетрях слів ламалося не раз.
Десь подруги твої, Земфіри й Маріули,
вечірній сизий брук спідницями метуть.
Пиши. Пити. Пиши. Про тебе вже забули.
Тут твій робочий стіл. Душа твоя не тут.
Найперша у житті циганська поетеса!
Живе, як Гесіод. Труди і дні... і дні...
І снились їй вночі забрьохані колесат
кибитки і вогні... вогні... вогні... вогні...
І снився їй народ, такий до болю милий!
І зорі, і вітри, і чорний-чорний ліс.
Ох, як її там ждуть, аж руки заломили
тонесенькі сестрички із племені беріз!
А тиша там яка! — вовки навшпиньки ходять.
Під соснами шатро стоїть, як боровик.
І ласують малі — що в лісі познаходять,
і рижики печуть над жаром, як шашлик.
А ночі а туман, а музика вогниста!
В дукатах, у намисті оголене плече!
О Господи, які там дукати і намисто?
В подертому наметі за шиворот тече.
І крутяться колеса скоріше та й скоріше,
на коліях дороги підтрушують возок.
Ліси уже посивіли, як брови у старійшин.
Останні
А тут тобі так тепло! І ліс уже не сниться.
Звичайна собі жінка. Додому поспіша.
І раптом зойкне пам’ять:
«А де ж моя спідниця
зі всіх квіток на світі?»* — аж зайдеться душа.
* Тут і далі слова, взяті у лапки, —цитати з віршів Папуші.
І де ж моя свобода, де ночі мої, грози?!
Як гарно жити в лісі: а сонця, а трави! —
«Збирати чорні ягоди, немов циганські сльози»,—
«складала свої вірші Папуша з голови».
І Тувім їй писав: «Хай пані пише, пише!
У пані в талант, в відчуття краси!»
А пані ту печаль ніяк не приколише,
а пані знов і знов вертається в ліси...
— Народе, дай долоню, я буду ворожити!
Що жде тебе, народе? Куди тобі брести?
Та бідні ж ви, цигани, і як вам далі жити?
Вже ж ніде у Європі багаття розвести!
Ви будете осілі. І, може, це чудово.
Одні вважають: треба, а другі — що біда.
Одне я тільки знаю: що вам потрібне слово.
Ви будете без слова стоячі, як вода.
І мружаться цигани: — Як чорта, бійся преси.
Хто водиться з чужими, той циганом не в.
Однімуть нашу волю, прикрутять до прогресу.
Оце хоч кров з-під нігтів,— тримайся за своє!
Прости, прости їм, Боже! Вони брели віками,
трагічно несвідомі своєї темноти.
І тільки час розсудить цей біль недоторканний,
цей кров’ю обкипілий діалог правоти.
— Що ж, можете карати... і можете добити...
Замовкну, перестану, та й буду вам німа.
То хай всі так і думають, що ми лиш ворожбити,
ні гордості, ні пам’яті,— нічого в нас нема?!
А хто ж розкаже людям про ті криваві сльози
у тих лісах волинських, де пам’ять аж кричить, —
коли ми йшли в безвихідь, у голод, у морози,
тікаючи од звіра, що звався геноцид?!
А смерть, як у біноклі, дивилась в кулемети.
А діточки кричали і падали, малі.
Коли ми своїх мертвих ховали у замети,
бо ніяк було, ніяк дістатись до землі!..
А хто ж розкаже людям всю правду про дорогу,
як їде собі циган, та й цьвох собі, та й цьвох.
А ту його кибитку, ту царствено убогу,