Ліна Костенко. Поезія

Костенко Ліна

з горіховими бубнами в руках…

«Вітрила», 1958 р.

"Чекаю дня, коли собі скажу"

* * *

Чекаю дня, коли собі скажу:

оця строфа, нарешті, досконала.

О, як тоді, мабуть,

я затужу!

І як захочу, щоб вона сконала.

І як злякаюсь: а куди ж тепер?!

Уже вершина, де ж мої дороги?

...Він був старий. Старий він був. Помер.

Йому лизали руки епілоги.

Йому приснився жилавий граніт.

Смертельна туга плакала органно,

Він Богом був. І він створив свій світ.

І одвернувся: все було погано.

Блукали руки десь на манівцях,

тьмяніли фрески і пручались брили.

Були ті руки в саднах і в рубцях –

усе життя з камінням говорили.

Вже й небо є. А стелі все нема.

Пішли дощі. Хитались риштування.

Внизу ревла і тюкала юрма.

Вагою пензля металися вагання.

А він боявся впасти на юрму.

Сміялись в спину скіфи і етруски.

І він зірвавсь. Не боляче йому,

бо він розбився на камінні друзки.

І ось лежить. Нема кому стулить

його в одне на плитах базиліки...

Прокинувся. Нічого не болить.

Все віднялось. І це уже навіки,

Нажився він. І недругів нажив.

Було йому без року дев'яносто.

Життя стужив і друзів пережив,

і умирав зажурено і просто.

Важкі повіки... стежечка сльози…

і жаль безмірний однієї втрати:

“В мистецтві я пізнав лише ази.

Лише ази! Як шкода умирати...”

Земля пером. Чудний був чоловік.

Душа понад межею витривалості.

Щоб так шукати, і за цілий вік –

лише ази! – ні грана досконалості.

Ти, незглибима совісте майстрів,

тобі не страшно навігацій Лети!

Тяжкий був час. Тепер кого не стрів, –

усі митці, художники й поети.

Всі генії.

На вічні терези

кладуть шедеври у своїй щедроті.

Той, хто пізнав в мистецтві лиш ази,

був Мікеланджело Буонарроті.

"Чекаю Твого наближення"

* * *

Чекаю Твого наближення,

завмреш від жаху, від захвату.

Осягаю душею просторінь,

нескінченність

і висоту

Та тільки я ще не знаю:

Ти — блискавка,

яка мене спалить,

чи Ти — благодатний промінь,

від якого я розцвіту?

«Мандрівки серця», 1961 р.

ЧЕРВОНІ КРАПЛІ ГЛОДУ

Блюстителі, халтура — ваше хоббі.

Ви, фабріканти вір і недовір,

зробити вам би по духовній пробі —

вас забракує кожен ювелір.

Номенклатурні дурні, бюрократи,

пласкі мурмила в квадратурі рам!

Ваш інтелект не зважать на карати,

а щонайбільше просто на сто грам.

Поету важко. Він шукає істин.

Ми — джини в закоркованих пляшках.

А ви, хто ви, які ж ви комуністи?

Ви ж комунізм вдавили в пелюшках!

Ви вже його сточили, як хробаччя.

Поезія для ваших топок — торф.

Оце щоб ваші методи побачив, —

від заздрощів би луснув Бенкендорф.

Нелегко вам. Криваві краплі глоду

крізь наші вірші виступлять колись…

Не говоріть від імені народу, —

розперетричі ви йому впеклись!

ЧИГИРИНСЬКИЙ КОЛОДЯЗЬ

Козацька тверджа, давній Чигирине,

уламок слави серед цих полів!

Усе святе, усе неповториме,

усе чекає невимовних слів...

Тут запеклася кров мого народу

і одридалн волю кобзарі.

Брати мої, а де ж ви брали воду

в цьому камінні, на такій горі?

Коли в облогу брами всі зачинено

і догорають головешки веж, —

нили ви Тясмнн здалеку очима

чи, може, просто кам’яніли теж?

Цей шпиль гори і трави, що зів’яли,

руїн і скель розпечений полин...

То як же ви на смерть отут стояли?!

Стоять на смерть — це ж треба буть живим!

А он же, бачиш: в камені криниця,

мале відерце в дзьобі журавля.

Гори цієї дивна таємниця —

оця пробита в камені криниця,

коли рятунку ждать нізвідкіля!

Як ви пробили цей суцільний камінь?

Як добулись до того джерела?

Ломами? Кайлом? Голими руками?

Чи вам сама земля допомогла?

Навчи мене, навчи, о Чигирине!

Колодязь твій глибокий, не змілів.

Усе святе, усе неповториме,

усе чекає невимовних слів...

"Чи зрікся Галілео Галілей"