Ліна Костенко. Поезія
Шрифт:
везе одненький коник, бо другий десь подох.
А тут — король назустріч. Карета — як скарбниця.
Під почтом королівським здригається земля.
А циган йому каже: — Егей, посторонися!
Крім сонця наді мною, немає короля!
І хто ж до нас озветься великими словами,
як той, що в Бессарабії прийшов до нас колись?
Пройшли великі грози у нас над головами.
У музику циганки по світу розбрелись...
Сумні
«На вогнищах циганських вже виросли гриби».
Одне я тільки знаю: що нам потрібне Слово.
Як вогнище. Як доля. Як лінія судьби.
«Сміється моє серце і плаче, ніби вітер»,—
пером Папуша водить, а букви — хто куди.
Як важко їй писати! Нема в латинці літер
для кольору печалі і голосу води.
Сніги паперу білі. А букви — наче проліски.
Чи зійдуть? Чи проб’ються? Такі іще холоди.
Але виходить книжка. В перекладі.
По-польськи.
Із кольором печалі і голосом води.
І в ту ж ніч під вікном циганські ржали коні.
І брязнули шибки, і двері піддались.
Сусідські бабусі молились при іконі.
Одна з них сатану теж бачила колись.
Оце і весь твій сон — поезія, кибитки...
Розтоптані папери пожбурені на брук.
Поскаржитись кому? Бабусь покликать в свідки?
Щоб серця не клював оцей циганський крук!
Сказати на весь світ:
— Належу до народу,
котрий мене прирік на біль, на німоту!
Люблю його пісні, його печаль і вроду.
Ненавиджу його безмірну темноту!
Сказати на весь світ... А може, хтось на світі
і розум, і знання циганам роздає.
Принаймні там, в лісах, в циганському лахмітті,
ще хоч свобода є, яка вже там, а є.
...І снились їй ліси, і снилась їй свобода.
І тисячі долонь при тисячах свічок.
І лінії жзиття циганського народу —
яв лінії доріг і лінії річок.
І знову, знову, знов оті циганські круки.
І місяць молодий, тремтливий, як лоша.
Циганська Муза — викручені руки,
циганське слово — вийнята душа!..
О плем’я кочове! Ти згадуєш Папушу?
Ту сонячну печаль високого чола.
Якби циганський Бог заглянув їй у душу,—
вона ж і в смертний час його не прокляла!
"Чавунна ніч, гараж моєї втоми"
* * *
Чавунна
Заглух, затих задиханий мотор.
Упало серце крізь гіркі фантоми,
лежить, як неостиглий метеор.
Сумної зірки посмішка родинна.
Людської злоби чорні мегатонни.
Летить літак, сутулий, як людина,
І теж летить в гараж своєї втоми.
«Мадонна перехресть», 2011 р.
ЧАДРА МАРУСІ БОГУСЛАВКИ
Вузенька вуличка. Стіна, повита хмелем.
Татари сплять, сьогодні в них байрам.
Високий дуб, по-українськи - нелинь.
Святе письмо, по-їхньому - Коран.
Чого я тут? Ще й, кажуть, Богу слава,
що я жива, що в мене муж паша.
А я- Маруся. Я- із Богуслава.
У мене є непродана душа.
О, як він любить, як він мене палить!
Як він мене цілує уночі!
Каблучки нанизав по дві на кожен палець.
Браслети на руках, на шиї дукачі.
І я ходжу, володарка темниці.
Скриплять у тиші двері за дверми.
Блищать очима слуги темнолиці,
мені у ноги стелять килими.
Ох, килими, барвисті килимочки!
Фонтан, кальян і сльози на зорі.
Носила я і плахту, і віночки, -
ну, як мені, чи гарно у чадрі?
І меч, і правда - цноти не жіночі.
Люблю чадру - і чорна, і густа.
Коли татарам брешуть мої очі,
ніхто не бачить, як тремтять вуста.
Мого лиця не видно під чадрою.
Мій муж поїхав. Тоскно мені. Жду.
А то б я їм здавалася чудною, -
чого я зблідла і куди іду.
Чого дивлюся в море, у тумани.
Чого, як тінь, блукаю уночі.
…Бряжчать мені невільницькі кайдани.
А я шукаю сховані ключі.
ЧАЙКА НА КРИЖИНІ
(Поема)
НАДБЕРЕЖЖЯ
Кораблі прихилились
бортами
до тихих причалів.
Принесли свою втому