Ліна Костенко. Поезія
Шрифт:
як цятка сну, як хвостик лева,
жовтенька квіточка цвіте.
"Річка Геракліта"
"За багрецем сповити обрій"
* * *
За багрецем сповити обрій,
Розкину руки — полечу.
Тебе, далекий і недобрий,
Своїм
Скажу: я долю розпитала,
Які шляхи лежать с полях,
Лежить шляхів мені чимало,
А серед них до тебе шлях.
Скажу: зумів забрати душу,
Зумій впустити в береги
Всю глибину моїх зворушень,
Всю простоту її жаги.
За багрецем сповити обрій,
Розкину руки — полечу.
Тебе, далекий і недобрий,
Своїм навіки наречу.
«Проміння землі», 1957 р.
"Забіжу за наслідки й причини"
* * *
Забіжу за наслідки й причини.
Оселюся в дальній далині.
Тиша сутінковими очима
усміхнеться лагідно мені.
Сонце переглянеться із плесом,
джерело заб’ється дзвонкове.
Слово, приголомшене прогресом,
непритомне слово оживе.
5.05.1998
«Мадонна перехресть», 2011
"Заведіть мене, дороги"
* * *
Заведіть мене, дороги,
у моє кохане місто.
А щоб ви не заблудились,
дам прикмету дорогу:
там хлоп'ята босоногі
продають лілеї білі,
продають важку брунатну,
придніпровськую кугу.
Я візьму лілею в руки,
розгорну її пелюстки.
Думать буду про мандрівки,
спокій ляже на чолі.
Не оплакуйте розлуки!
Я напевно повернуся...
Навіть плаваючі квіти
мають корінь у землі.
«Вітрила», 1958 р.
"Заворожили ворони світанок..."
* * *
Заворожили ворони світанок —
не сходить сонце — тільки
Розбившися грудьми об полустанок,
в траві лежить березовий Ікар.
Пливе перон за сизими шибками.
Туман... Шлагбаум... Тиша... Переїзд...
Дерева, як закидані шапками,
стоять у гронах ще порожніх гнізд.
Пройти уранці вулицями тиші.
Знайти готелик. Скинути пальто.
І де я, хто я, — полустанків тисячі, —
хоч день, хоч два не знатиме ніхто.
І тільки шум далекого прибою —
дерева, люди, вулиці, мости...
Валізу віршів привезти з собою
з цього притулку тиші й самоти.
"Заворожи мені, волхве"
* * *
«Заворожи мені, волхве!
Заворожи мені, волхве…»
Сидить по мавпі на зорях, на місяцях,
Респектабельні пілігрими
в комфортабельних «Волгах»
«ходять» по шевченковських місцях.
Вербують верби у монографії.
Вивчають біо- і гео-графію.
Полюють в полі на три тополі…
А цікаво, багато б із них потрафили
пройти шляхами його долі?
Давайте чесно.
Не кнопки ж ми й не педалі.
Що писав би Шевченко
в тридцять третьому,
в тридцять сьомому роках?
Певно, побувавши в Косаралі,
Побував би ще й на Соловках,
Загартований, заґратований,
прикиданий землею, снігами, кременем,
досі був би
реа
білі
тований.
Хоч посмертно, зате — своєвременно.
Звісило з трибуни блазенський ковпак
забрехуще слово.
Було так, було так, було так, було так…
А може, було інакше?
«Чуєш, батьку?
Чую, синку!..»
Пропадали ж люди ні за гріш.
Передсмертно лаявся Косинка.
Божеволів у тюрмі Куліш.
Курбас ліг у ту промерзлу землю!
Мовчимо.
Пнемося у багет.
Як мовчанням душу уяремлю,
то який же в біса я поет?!
"За гріх щасливості в неслушний час"
* * *
За гріх щасливості в неслушний час
належиться покута і покара.
Над віражами карколомних трас
я тільки жінка з крилами Ікара.
Розтане віск — я в море упаду