Ліна Костенко. Поезія
Шрифт:
Весна збиває шумовиння
у пелюсткове ескімо, —
а що ж ми винні, що ж ми винні,
що вже акацій не їмо?!
О, як їх їлося — як ласощі!
З росою, сонцем і стеблом.
Як смачно плямкалось, як лазилось
по верховіттях над селом!
О, як їх їлося, вминалося,
хрумтілося із мокрих жмень!
А щось таке в житті миналося,
миналося із дня у день...
Тепер куштую цвіт з галузки —
струшу росу... зломлю стебло...
Дивлюсь, щоб там якоїсь кузки,
якої
"До шибки притулився голубок"
* * *
До шибки притулився голубок.
У дощ йому незатишно надворі.
Моя фіранка, штапельний лубок,
хитає лоджій обриси суворі.
Венеція… Каміння і вода…
Фантазія задуманої ткалі.
Осінній вітер, Синя Борода,
рве з горобин оранжеві коралі.
І це село, і дощ, і голубок,
Венеція, і повні очі смутку.
Димарик той сховався за горбок,
як підліток, що смалить самокрутку.
Я знаю, сонце буде на соші.
І дощ, і сніг — і все воно минеться.
От тільки щастя хочеться душі.
А на фіранках виткана Венеція.
"Дощ полив, і день такий полив'яний"
* * *
Дощ полив, і день такий полив'яний.
Все блищить, і люди як нові.
Лиш дідок старесенький, кропив'яний,
блискавки визбирує в траві.
Струшується сад, як парасолька.
Мокрі ниви, і порожній шлях...
Ген корів розсипана квасолька
доганяє хмари у полях.
ДОЩІ
Вітер блискавку виструга,
хмара насуне з-за гір, –
перекидом,
колесом,
вистрибом
вибігали діти надвір.
Топтали бузковий верес,
трусили на голови хвощ.
Здіймали страшенний вереск,
ласкаво просили дощ:
"Іди, іди, дощику!
Зварю тобі борщику
в полив'яним горщику,
в полив'яним горщику!.."
З кошлатих кущів солов'ята зиркали,
як по землі і щедро і видавцем,
то зливи ходили, високі, як циркулі,
то мжичка мала метушилася видрібцем.
На клуні стовбичив
А ми по калюжах гасали босі,
бо казала мати й бабуся –
дуже добре дощ на волосся.
Гей, ідіть, благодатні зливи!
Випадайте, перлисті роси!
Хай нап'ються донесхочу ниви.
Хай дівчата помиють коси.
Будуть коси блискучі й духмяні,
задзвенять весілля і заручини.
Цілуватимуть хлопці кохані
перемиті дощем кучері…
Так невже ж під багряним сонцем –
благодатні брати океанські –
ці дощі,
отруєні стронцієм,
засвистять, як стріли поганські?!
"Літературна газета", 26 січня 1962
"Дощі випадають нечасто"
* * *
Дощі випадають нечасто —
поникла трава, поникла...
Ти дуже схожий на щастя,
а я до щастя не звикла.
І знову мовчу наостанку,
дивлюсь, як проходиш мимо...
Так діти малих полустанків
проводять поїзд очима.
«Проміння землі», 1957 р.
"Дощі програють по городах гаму"
* * *
Дощі програють по городах гаму.
Трусне зелені кучері весна.
Педалі днів натисне під ногами —
і заспіває пташка голосна.
Засяють ночі зорями жасминно.
А срібний дощ підніме жалюзі —
півонії, рожеві, як фламінго,
стоять в городі на одній нозі.
ДРЕВЛЯНСЬКИЙ ТРИПТИХ
I
Отут жили древляни і древлянки.
Віки минули, як єдиний схлип.
Медове сонце вигріли дуплянки
у жовтих лапах сутозлотих лип.
Ліси в лісах.
Утоплена дорога
лоскоче боки мертвих яворів.
Слов’янські борті з профілем Стрибога
стоять в густому павітті дворів.
Замшілих сосон таємничі капища.
Димлять росою срібні спориші.