Ліна Костенко. Поезія

Костенко Ліна

Зірвешся з кручі у прірву юначе.

Хоч і загинеш, ніхто не згадає —

нічим згадати буде, козаче».

У козака мурахи за плечима.

Камінь рожевий знайшов очима:

«Підеш праворуч — не пошкодуєш.

Рівна дорога,

спокійна дорога.

Всякі удачі на кожному кроці.

Щастя без сліз. Без борні — перемога».

Що ж, це вже краще, це друге діло.

Дивиться хлопець на камінь білий:

«Прямо

поїдеш — дорога вгору.

То нелегка, нерівна дорога.

Втомленим, хворим, а може, дітям

ти віддаси свого вороного.

Сам підеш пішки у передгір’я.

Знатимеш світлу глибінь зворушень.

Люди тобі подарують довір’я,

ти ж подаруєш їм світлу душу.

Будуть вибоїни, будуть квіти.

Буде тривога, а часом і втома.

Ну, а чи дійдеш ти до вершини,

це невідомо...

Це невідомо».

Тихо у полі шемріє вітер.

Чорний чорніє похмурістю літер.

Камінь рожевий кличе, здається,

кожною літерою сміється.

В білого тільки спокійне обличчя.

Він не відштовхує і не кличе.

— Хочеш? — іди.

Не хочеш? — не йди.

Різні є люди у сивих віках.

Доля твоя у твоїх руках.

Більше не їде козак навмання —

справив на білий камінь коня.

Із книжки "Вітрила", Київ, 1958

ДУМА ПРО ШЛЯХ

Мій дикий коню, норовистий коню!

Все так би і іржав, все так би ти й летів.

А я тебе спиню і розсупоню

на роздоріжжі всіх оцих світів.

А от постій. А от не бий копитом.

Закинем геть хомут і остроги.

Хтось буде кпити. Схоче хтось купити.

А чайка все кричатиме: киги!

А ми з тобою обминемо торжища,

де гендлярі вимахують пером.

Не дам тебе плескати і которгати.

Ходім, я напою тебе Дніпром.

Я нагодую очі твої степом.

Могили України покажу.

Ніяких віжок на тобі не стерплю,

в Чумацький Віз — і то не запряжу.

Правічний шлях ковтатимуть яруги,

чіпкі примари схоплять з-за плечей.

Пахуче сіно скошеної туги

жуватимеш із рептуха ночей.

А потім я візьму тебе за повід

та й поведу по зоряній соші.

Самі до себе прийдемо на сповідь

і всі дрібниці витрусим з душі.

Гривастий грім, лоша моє невкоськане! —

цвістиме в зорях ніч, як бульденеж.

І що нам шум і всі оті стовковиська?

Отишимо ходу.

Не вийдем на манеж.

Хай там без нас гуде азартом траса.

Це все — рекорди втоптаних орбіт.

Реве глядач. І ставить на Пегаса.

Поет стає жокеєм — і привіт.

Замкнулось коло. Вихід замурований.

Квапливий старт, і в мислях метушня —

чи сам себе жокей пронумерований

пережене, умиливши коня?

А що від того у віках зостанеться?

Хто наше поле вивершить в стоги?

У нас, мій коню, шлях, а не дистанція.

А чайка все кричатиме: киги!..

"Душа вертає на свої руїни"

* * *

Душа вертає на свої руїни.

Тим часом там уже виросла квітка.

Я слухаю нечутні голоси

серед німої музики мозаїк.

Усе було на світі позавчора.

В зіницях часу предковічний лід.

"Душа моя, знайдибіда"

* * *

Душа моя, знайдибіда!

Знайди біду, не вернешся.

Яку біду надибала?

Стоїш і не одвернешся.

Душа моя обпалена,

І, як ти ще жива?

Шукаєш, мов копалини, –

слова, слова, слова!

Оголеними нервами

угадуєш словам

нестачу мікровольта

і зайвий міліграм.

Душа з очима снайпера

в трагічній німоті,

здається, що вже знайдено.

І знову — ні, не ті!

У легкості вітрила

у попелі згорань

ти знаєш слово-брилу

і слово-філігрань.

Ти дома — тільки в невідомості,

Ще кожен вірш, як перше «ма».

І десь над гранями свідомості

є те, чого іще нема.

"Душа у вирій проводжає птиць"

* * *

Душа у вирій проводжає птиць

Трагічний профіль сходить над снігами

поет не буде ширмою для вбивць

Були