Ліна Костенко. Поезія

Костенко Ліна

і є

і будем ворогами

ЕКЗОТИКА

Якби це було просто щастя,

то це було б просто щастя.

А все, що зверх того, це вже — поезія.

Слухай, милий, ти захищайся!

Я стала дика, я — Полінезія.

Колись Гоген тікав на Таїті,

лишались тут модерн, і готика.

У цьому черствому скрипучому світі

тільки любити — тепер екзотика.

Я

порушила всі табу.

Нарвані квіти мої у Нірвані.

Пасеться обов’язків цілий табун,

а я цілую тебе у вігвамі.

Що з того, що туфлі у мене на шпильках?

Я в джунглях була і насилу вибрела.

Душі предків приодять навшпиньках,

щоб подивитись, кого я вибрала.

Очі у них великі і круглі.

Скелі голі, як Голіафи.

Птиця тюльпан п’є воду із кухля,

птиця бузок п’є воду з кафари.

Оце таке у мене Таїті —

руки твої, золоті ліани.

Аж дивно мені, що ходять на світі

якісь пошляки, немов павіани.

Дві зірки у хату мені влетіло.

Сади стоять буддійськими храмами.

Люблю твоє тіло, смагляве тіло,

тіло твоє, татуйоване шрамами.

"Літературна Україна", 13 червня 1967

ЕПІЛОГ

Я, підданка своїх обов’язків,

я, васал свому королю,

я люблю тебе тихо, боязко,

я прощально тебе люблю.

Не жалкуй за мною. Я мічена.

Мене кожне лихо згребе.

На прощання, тобою засвічена,

подарую тобі себе.

Це б лишитись. Але не можу я.

Нареченою нарече й

заколисує, заворожує

чорнобрив’я таких ночей.

А в моєму краю ойчистому

б’ють гармати, свистить картеч.

Я не жінка. Найкращі лицарі

наді мною зломили меч.

Мені легко, що вже аж трудно.

Мені страшно: забуду пароль.

Мене кличе суворо і трубно

мій обов’язок, мій контроль.

Не кажи, що не маю рації,

і докорами не карай.

Я в любові — як в еміграції.

Відпусти мене в рідний край.

"Епоха нас постами робила"

* * *

Епоха нас постами робила.

Епоха в нас влила постійний струм.

Рвонула наші душі —

як рубильник,

включила в сіть високовольтних дум.

"Український календар 1967", Варшава, 1967

ЕСТАФЕТИ

Різні

бувають естафети.

Міщани міщанам передать буфети,

Заяложені ложки, тупі ножі,

Глупоту свою і думки чужі.

Різні бувають естафети.

Воїни воїнам передать багнети.

Майстри майстрам – свої таємниці,

Царі царям – укази й темниці.

Різні бувають естафети.

Передать поетам поети

З душі у душу,

Із мови в мову

Свободу духу і правду слова,

Не промінявши на речі тлінні –

На славолюбство і на вигоду.

І не зронивши.

Бо звук падіння

Озветься болем в душі народу.

"Літературна газета", 15 вересня 1961

"Є велике щастя — стрічати"

* * *

Є велике щастя — стрічати

теплоту молодих сердець,

котрі знають, що є початок,

і не відають про кінець.

Є початок, бо є світанок,

мати, сонце і перший крик,

бо новим було і незнаним

все, до чого ти згодом звик.

А кінця немає, бо зроду,

хоч найдовший вік проживи —

не надивишся ти на води,

не устежиш росту трави

Не домрієш, і не долюбиш,

не допишеш своїх пісень,

і не все найдорожче згубиш,

і, шукаючи, знайдеш не все.

«Проміння землі», 1957 р.

"Є вірші – квіти"

* * *

Є вірші — квіти.

Вірші — дуби.

Є іграшки — вірші.

Є рани.

Є повелителі і раби.

І вірші є —

каторжани.

Крізь мури в'язниць,

по тернах лихоліть —

ідуть, ідуть

по етапу століть…

"Літературна газета", 26 січня 1962

"Жаби ганяють ряску над нуклідами"

* * *