Ліна Костенко. Поезія
Шрифт:
Муза історії Кліо, мабуть, одморозила душу.
Бідні священні бики бога Геліоса,
де ж їм тепер пастися -
на ракетній базі?!
"Мені снилась бабуся, що вона ще жива"
* * *
Мені снилась бабуся, що вона ще жива.
Підійшла, як у церкві, засвітила слова.
Муркнув
Засміялася миша. Позіхнув домовик.
Подивився Архангел на святого Іллю, —
сон вже хоче приснитись, а я ще не сплю.
В хаті тихо-претихо. І натоплена піч.
Інкрустований місяць в заворожену ніч.
"Мені снилась дорога. Дорога — і все"
* * *
Мені снилась дорога. Дорога — і все.
Ні куди, ані звідки, — не знаю, не знаю.
Просто снилась дорога, — ні шлях, ні шосе,
а дорога й дорога, — іду й проминаю.
Тільки десь ніби вогник далеко в степах.
Може, мати стоїть на німому порозі.
Може, це вже Чумацький, а може й не шлях.
Може, просто дорога. Дорога в дорозі.
2.06.2010
«Мадонна перехресть», 2011
"Ми виїхали в ніч. І це було шаленство"
* * *
Ми виїхали в ніч. І це було шаленство.
Збиралось на грозу. Ми виїхали в ніч.
Притихлі явори стояли безшелесно.
І зблиснула гроза — як вихопила ніж!
Осліплені на мить, ми врізалися в пітьму.
Машину повело, і ми згубили шлях.
Усі мої ліси, удень такі привітні,
Схрестилися вночі із небом на шаблях.
Я думала в ту мить: привіт моїй гордині.
Ми виїхали в ніч. Дороги не видать.
Було моє життя — як ночи горобині.
Нічого у житті не вміла переждать.
О, як мені жилось і як мені страждалось!
І як мені навіки взнаки воно далось!
А що таке життя? Чи те, що переждалось?
Чи все-таки життя — це те, що відбулось?
"Ми з тобою — як море і небо"
* * *
Ми з тобою —
як море і небо —
і далекі, й близькі водночас.
Нам зустрітись на обрії треба.
Але
«Мандрівки серця», 1961 р.
МИМОВІЛЬНИЙ ПАРАФРАЗ
Поет, не дорожи любовію народной,
бо не народ дає тобі чини.
Кому потрібен дар твій благородний?
На всякий случай оду сочини.
Пиши про честь і совість, а при етом
вмочи своє перо у каламуть.
Ну, словом, так. Поет, не будь поетом.
Тобі за ето ордена дадуть.
"Ми мовчимо — поезія і я"
* * *
Ми мовчимо — поезія і я.
Ми одна одній дивимось у вічі.
Вона не знає, як моє ім’я, —
мене немає в нашому сторіччі.
Я не зійшла, посіяна в бетон.
Не прийнялась, морозами прибита.
Я недоцільна — наче камертон
у кулаці кошлатого бандита.
"Ми платим дань прогресу банді"
* * *
Ми платим дань прогресу банді.
Та все ж я хочу запитати:
Невже дозволим ми троянді
Не нам свій запах дарувати?
На п'єдестал — кар'єра й діло.
А серцем — мізерні і бідні.
Невже кохаєм тільки тілом?
І солов'ї вже безробітні.
З дітьми, як завжди, по простому,
Роби як каже батько й мати.
Невже дозволим ми чужому
Їх перші болі поділяти?
Завжди в страху, щоб не проспати.
І в ритмі часу все робити.
Чи, може, варто запитати:
А хочу я так далі жити?
"Ми поранені люди, ми дуже поранені люди"
* * *
Ми поранені люди, ми дуже поранені люди.
Але хто наші вбивці? — не цей, не цей і не ця.
їх нема, вони є, і все це ще тільки прелюди.
Ті, що нас убивали, змінили вираз лиця.
Древо мислі вродило — цитати, цитати, цитати.
Як втомилась душа у суспільній своїй німоті!
Хто віддасть нам життя?
А немає ж у кого спитати.