Ліна Костенко. Поезія
Шрифт:
Русявокосі Берегині
позолотили береги.
Там переходять шлях уповні.
Під осінь в кожному селі
немов димки димлять жертовні -
копають люди картоплі.
Бори стоять, такі соснові!
Ведмедів бачать уві снах.
Вінки цибулі бурштинові
там висять просто на тинах.
Від магістралі за два метри,
уся закутана в що є,
сидить бабуся, як Деметра,
у відрах моркву продає.
Шофер гальмує мимоволі,
стоять колеса в шелюзі, -
несе
несе хтось груші в картузі.
І знову мчиш, як метеор ти.
І довго світяться в душі
оті розкішні натюрморти
уздовж доріг на спориші...
ЛЮБОВ НАНСЕНА
Я кохаю Вас, Єво. Не виходьте за мене заміж.
Не жалійте мене, хоч і тяжко буде мені.
Я Вас прошу, ні слова. Усе передумайте за ніч.
Добре зважте на все, і вранці скажете: ні.
Світла мрія про Вас співає мені, як сирена.
Прив’яжуся до щогли і вуха воском заллю.
Розумію, це щастя. Але щастя — воно не для мене.
Я боюся Вас, Єво. Я вперше в житті люблю.
Моя Пісне Пісень! Золоте пташеня мого саду,
Корабель попливе, я не вдержу його в берегах.
«Фрам» — це значить «Вперед». Ви залишитесь, Єво, позаду.
Бо до серця підступить вічний пошук у вічних снігах.
Тиждень буде все добре. Цілуватиму Ваше обличчя.
Може, навіть не тиждень, а цілі роки минуть.
Будем дуже щасливі... Але потім воно покличе.
Ви зумієте, Єво, простити це і збагнуть?
Ви не будете плакать? Не поставите душу на якір?
Не зіткнуться в мені два начала — Ви і воно?
Я без Вас нещасливий. А без нього буду ніякий.
Я без Вас збожеволію. А без нього піду на дно.
Ваші теплі долоні і мої відморожені руки...
Як вуста одірву від такої сумної руки?
Чи зуміємо жити — від розлуки і знов до розлуки?
А якщо доведеться чекати мене роки?
«Фрам» застряне в льодах... А якщо не вернуся я звідти?
Я ж собі не прощу! А якщо у нас буде дитя?!
Ви, така молода! Ви, що любите сонце і квіти!..
— Я люблю Тебе, Нансен! І чекатиму все життя,
Все, що є найсвятіше, в мені називається — Нансен.
Хай співає сирена, вона перед нами в боргах.
Я сама розіб’ю об «Фрамові» груди шампанське,
як покличе Тебе вічний пошук у вічних снігах.
Моя Пісне Пісень! Вічний саде мій без листопаду!
Ти відкриєш свій полюс. Тебе не знесе течія.
Подолаєш
«Фрам» — це значить «Вперед». А на обрії буду я.
ЛЮБОВ ПОТЬОМКІНА
Болить життя. А справи дуже древні.
Раби — як риби, замерзає кров.
Де були «потьомкінські дєрєвні»,
Там була й потьомкінська любов.
Як любив він ту Єкатерину!
Як міняв усмішки й парики!
Виникали різні райські крини,
як по мановєнію руки.
Очі сині, очі сині, очі сонні! —
від которих млосно баранів,
на його тавричеській персоні
залишали більма орденів.
Січ розбита, край той перекраяний,
груди в лєнтах — цілий Млєчний путь.
Хочете, пожалста, пів-України
подарую вам на незабудь.
Як він був закоханий в царицю,
як життя їй присвятив своє!
Навіть нам Лук’янівську в’язницю
збудував у формі букви «Е».
Це ж не те якесь там мракобісся.
Це ж в ім’я свободи! А тепер —
ти пиши їм Катько, ти не бійся.
Хай тебе привєтствує Вольтер!
"Людей на світі смуток не трима"
* * *
Людей на світі смуток не трима
Розвію хмару над життям навислу
Іронія
— це блискавка ума
яка освітить всі глибини смислу
ЛЮДИ З ТАБУЛЕНА
Як плив король якоїсь там династії,
то поки й видно ще було корму,
усі його підданці придунайські
ще й навздогінці кланялись йому.
Лиш табуленці, з тих усіх навколишніх, —
і як таких тримає ще земля?! —
не те що не стояли там навколішках,
а навіть не вітали короля.
Ні в слугах не служили, ні в екскорті,
попихачів вражаючи за тлю.
Король їх недолюблював, бо горді,
це ж треба — не коритись королю!
У нього військо, радники, вельможі,
все у мундирах, в золоті, в плісе.
А ці якісь окремі і не схожі,
і власну думку думають про все.