Люба-згуба
Шрифт:
От лишень що Одокія положила сестру на підклад [66] та накрила, аж тут кричить мій брат а хорім: [67]
– Юрію, а де ти?
– Осьде, бадічко!
– відзиваюся я та й біжу в хороми.
– А подивись-ко, де Василь дівся, - каже брат, - я й ні в тот бік, як він вийшов з хати.
Я кинувся на двір - нема, у пасіку - нема: аж дивлюся у пастівник - а він коня собі лагодить.
66
– Постілка.
67
– Сіни.
– А це якої
– Та от такої, що хочу їхати домів.
– Коли б хоть горілки був пив, то ще не дивувався б тоді, а то й горілки не кушав, [68] а таке зводить, що сміх і людям уповідати. А неня та брат що казали б, якби се ти зробив?
– От скажеш їм, що я заслаб чогось та й поїхав додому.
– Але ж бо так! Та брат мені кулаків надавав би, що й до других Николів чув би, якби я йому сказав, що ти занедужав, а я тебе додому пустив, та ще й самого. Не пускаю!
– кажу.
68
– Коштівав, пробував.
А сам трутив його від коня, здоймив сідло та поніс у кліть, аби замкнути.
В мене діло бувало, горить: загадав - та й зробив. Виходжу на двір, а Василь ще в пастівниці - як стояв, так і стоїть.
– Ходи в хату, Васильку, - яв [69] я його по-добру голубити, бо знав, що фрикою [70] з ним і тілько не вдію.
– Ану ж, ходім, - кажу.
– Мене так кортить з тобою горілки випити, аж страх! Я еї сьогодня і не коштував. Ану, брате, та вип'ємо і собі по чарці, ворогам на збитки!
69
– Почав (яти, йму).
70
– Лайкою, дошкулюванням (ром.), фричити - лаяти, дошкулювати.
– Чекай, - каже, - зараз піду, най лиш трошки прохолоджуся, бо мені душно.
– Так же ходімо у сад, - кажу я йому, - там так красно; там я тебе проведу, а відтак підемо оба в хату.
– Ходім!
– каже, та й пішли.
Під садом наша пасіка, на всі боки обцаркована, [71] а мали ми тогді більше як двіста маток бджіл. Під пасікою була лавочка.
– Отут, - каже Василь, - сядьмо собі.
– Добре, - кажу, та й посідали.
Гості одні в хаті бавляться (бо вже було по вечері), одні гуляють надворі, а декотрі співають собі за музиками, навіть і неня, що до співанок не конче ласі були, заспівали собі з добрими людьми, - не так уже про свою волю, бо вони дуже вам зроду журливі були, але аби гостям охоти додати. А музика так красно і потягає за співанками - Боже любий! Шкода, що до нас не конче добре було чутися, бо пасіка гей далічко від хати. За тото ж бо місяць так нам красненько і світить! А Василь мій так-таки вам затужив, що аж не можу вам сказати.
71
– Обгороджена (ром.).
– Та й не уповіш мені, товаришу, що тобі є такого?
– питаю я почасові.
– А цить же, - каже він та й слухає; аж чуємо: двері рип! до пасіки.
– Братчику, любчику, голубчику!
– став хтось усередині казати.
– Дай мені яку пораду, бо гину.
– Та годі ж бо, Ілашу, годі!
– обізвався мій брат.
– Порада тобі готова: ти любиш Калину, а Калина любить тебе; віно - хоть би в моїх сестер таке! А дівка - як сам знаєш; та до того тобі така госпо-дарна, що пари їй нема. Стара знов жона чесна та ані раз не фудульна. От шли в неділю по рушники, та й годі. Твоя неня, знаю, що відразу пристануть, а я з Калиною самий поговорю скоро по храму, та й все буде добре, так маю в Бога надію.
Ілаш аж підскочив та братові поза шию:
– Ей, світе ти мій, братчику ти мій щирий та любий! Більше не міг і промовити з радощів.
– Та годі бо, годі!
– каже брат, - бо ще мене задушиш.
– Та коли ж бо не маю брата понад тебе, - каже Ілаш, - та й не зможу тобі віддячитися. Чому мені Бог не дав сестру, щоби був її за тебе віддав?
– За тото, - перебив його брат, - дам я свою одну сестру за Василя; знаєш, от, може, таки Марію, бо вона на його щось дуже приязно сьогодня дивилася.
– Але що даш?!
– питає Ілаш весело.
– Чому ні?
– каже брат.
– Дай руку!
– Осьде й рука, й слово, що дам.
– Ходім же пити слово! [72]– каже Ілаш.
– Ходім.
Та й пішли. А Василь як вам
– Ще й сьогодня мені страшно від його такого сміху.
– А чув?
– питає мене.
– Чув.
– Так ходім і ми в хату, щоби виділи, як буде твій брат з моїм братом слово пити.
– Добре, - кажу, - ходім!
– взялися та й пішли.
72
– Слово - змова, неофіціяльні заручини, слово пити - запивати після заручин на доказ, що ті, що змовилися, додержать слова, та ще з радощів, щось як могорич.
Минув і храм. Гості роз'їхалися кождий у своє. Брат випроводжав тітку аж против Устєрік, [73] та також вернувся, діставши від Калини вже красну та красну шовкову хустку на шию (ще й сьогодня її має), а мені знов дала премудру [74] дзьоблинку мицькову [75] та й запрядач делікатний. Брат їй знов віддарувався крамськими чобітьми жовтими, а я дуже мудрою політичкою [76] багровою на п'ядь. У нас-бо, бачите, уже така установа, що родина, як іде в гості, то дарується. Чому того так, то не знаю, але як люди роблять, так і ми.
73
– Село на Гуцульщині.
74
– Штудерну.
75
– З вовни молодих ягнят; мицька - вовна молодих ягнят.
76
– Стьожкою.
Храм був у понедівнок; а на другу неділю, прийшовши з церкви та пообідавши, неня собі лягли на постіль припочивати, бо з великої оруди та гей трудині були, а брат узяв чудотворник у руки та читає коло стола наголос, бо неня дуже любили слухати, як він читає, часом так і задрімають солодко - от як і тепер. Сестри знов сидять собі надворі, на призбі, та - от як тото вже дівкам заряд [77]– регочуться, та судять других дівок, що в храму були: ба ся мала згрібну [78] сорочку, ба ся мала подерті чоботи, ба ти не знала гуляти, а на тій урвали хлопці морщиння, [79] ба друга знов випила порцію горілки відразу (ніби вони не п'ють, лиш аби ніхто не видів!), ба ся знов сяк, ба та знов так, - от що й робили би більше? До того ще посходилися від сусід дівки - ярмарок, та й годі! Аж брат мусив вийти та їх в сад нагнати, бо були б не дали нені і відпочити. Лише сестричка Марічка не була межи ними: лежала вона собі, сердешна, в пасіці та так і плаче тихесенько, ніхто не знає чого, а приповістися [80] і мені навіть не хотіла, не так аби кому другому сказала.
77
– Як у них заряджено, який звичай.
78
– З грубого полотна.
79
– Фалди.
80
– Зрадитися.
– Що вам, сестричко?
– питаюся її, увійшовши до пасіки (бо в нас, знаєте, кажеться старшим браттям та сестрам «ви»).
– Ви щось від того храму як не свої стали, - чи вам лиш хто що не казав? Таже маєте нащось братів претці, [81] Господи! Скажіть лиш баді-ці або мені, та ми його в капусту посічемо.
– Нічо, братчику, - сказала сестра, та лиш ручкою махнула. А далі й каже: - От сьогодня однако неділя, поїхав би у Довгополе відвідати... Василя...
– а се доказала вам уже насилу, та й сховала головку в джергу. [82]
81
– Таки (поль).
82
– Грубе покривало з овечої вовни, зішите з ліжників (вузьких килимів), - домашньої роботи.