Люба-згуба
Шрифт:
– Що тобі, Василю?
– став я питати.
– Чи тобі що не лихо?
– А чого ж би мені лихо, - мені добре, дуже добре.
– Так чого-сь так почорнів відразу?
– От не видиш; вечір, а тобі здається, що я почорнів.
А від так знов каже:
– Ні за чим мені вже так не банно, як за комо кресанею.
– Або з твоєю кресанею що?
– питаю я.
– Чи не потер лиш де когути? [123]
У нас, знаєте, носять на кресанях дорогі угорські когути, та тому я його й питав.
123
– Півні, тут півняче пір'я, яке затикають за кресані, побіч пав'ячого.
– Ні!
– каже, а
– А покажи-ко мені твою кресаню, - став він мені по часові казати, - най виджу, чи ми однакі голови маємо.
Я йому й подав.
– Однакі, - каже, потрібувавши зо два рази, та й віддав мені її назад.
– Якби я загиб, то не відказав би свою кресаню нікому, як лиш тобі.
– А ніби й я так не зробив би?
– кажу.
Коли б я міг був розуміти, проти чого він тото говорив! Хто був би навіть і на гадку собі наволік?
– А чули, - став Василь на парубків покликати, що в боярах були, - чули, як ми з Юрієм помінялися?
– Як там, як?
– стали гуртом питати.
– От так, - каже Василь, - що якби я борше вмер, то лишиться моя кресаня йому, а якби він, то його мені. Чули?
– Хіба що так!
– стали другі парубки сміятися.
– На старощення їдуть, а за відумерщину говорять.
– Ближче д' хресту, як д' Різдву, - каже Василь, та й мало що й говорив сього вечора більше. От їхав собі латир [124] мене та сумував. Хіба тільки, як я хотів під'їхати ід другим парубкам, щоби з ними балакати, так він мене й кличе:
124
– О-плече, побіч (ром.).
– Їдь зо мною, бо мені скучно без тебе.
От так переїхали ми майже цілу дорогу.
Стали ми нарешті і в Яблониці. Тітка приймала нас так, - дай Боже, аби усіх добрих людей так приймали! Та й було чим приймати: стара собі була багачка на все село, а мала лиш одну доньку та одного сина - тільки в неї і дітей.
Горілка стоїть перебоями - куди повернешся, в хаті світло на всі боки, а по дворові горять величезні смоляниці так, що аж небо почервоніло. А гостей, гостей! І в хаті, і в хоромах, і на дворі, і в сутках, навіть і на гостинці стояли деякі, що не мали де поміститися на обійстю, [125]– бо кождого, знаєте, кортіло подивитися, яке старощення справить стара Слижиха своїй дочці.
125
– В оселі, в садибі.
За столом сидить Калина зо своїми дружечками. Молодого посадили з братом та боярами коло неї; музики грають - було щось аж шість скрипників та два цимбалісти, усе вижницькі. [126] Дружечки співають, а я стою з Василем серед двора перед вікнами та тримаємо коні: він тримає коня пана-молодого, а я старшого дружби (ніби братового), бо в нас, знаєте, така вже установа, - але коні не ржуть вам, ні! Аж страшно якось слухати. Але не конче їх було й чути, бо парубки, що були в старощенні, не гримають вам з пістолет, ні! Одні з хати крізь вікна, а ми знов відси, знадвір'я, - аж гори відзиваються, таке [127] гримаємо! А музика в хаті не тужить, ні!
– аж мороз іде тілом. А Василь позирає лиш крізь вікно на Калину та ані словечка аби вам до кого заговорив, а сам то почервоніє, то побіліє, то аж почорніє.
126
– Вижниця - місто на Буковині, на кордоні з Галичиною.
127
– Так сильно, так дуже, так багато.
Прийшли й панотець, сиві-сиві як молоко, а борода понижче пояса.
– Веселитеся, діточки, - питають, ідучи попри нас, - веселите?
– Благословіть, отче!
– каже Василь, знявши кучму (бо
– А чого ж бо ти, серце?
– стали панотець голубити, а нарешті додали жартом: - З веселими веселися - не журися! Господь наш Ісус Христос сам так робив, так і ви, діточки: веселіться, доки ще весело. Господь Бог недурно дав і весну, і молодість, і утіху, і скрипки, і пістолета нарешті - все то Бог дав людям, не хто.
– Правда, панотче, що Бог!
– утяв Василь, а сам так і повеселів.
– Він дав чоловікові для його заходу і веселість, і скрипку, і пістоля, лиш аби знав він, коли чим орудувати.
Може б, панотець були дечого, май, [128] сказали, бо вони дуже любили з парубками бесідувати та їх правди Божої учити, але ніяк було, бо повибігали всі з хати, вхопили панотця нашого любого на руки та понесли за стіл, - такий се панотець в нас були. Тут приймилися зараз за діло: помолилися Богу, прочитали, що вже там треба було, заручили молодих, та й не цуралися з ними повечеряти; такі се в нас панотчик не горделиві були - не так, як тоті нові панотці, що лишень що зо семінарії повилазять, а тут уже й Бога не хотять знати, не так, аби вони з нами, простими мужиками, жили.
128
– Більше.
Гості вечеряють, музики пригравають, дружечки приспівують, стара Слижиха не пам'ятає з радіщ, що вже робить; ми надворі в одно й одно так і гримаємо з пістолет, що аж шиби в вікнах на дрібні кавалочки потріскали - так і дзвонять, сиплючись по камінню, - а Василь каже до мене:
– Тепер же, братчику мій сердешний, будуть зараз молодих виводити надвір гуляти. Скоро вийдуть - стрільмо ж два набої нараз, нехай буде братчикові мому да на славу!
– Та чого ж бо ти плачеш, Василю, уже сього вечора другий раз?
– З радіщ, Юрійку! Ти не знаєш, як я свого брата кохаю.
– Та чого тобі плакати? Але говори я, та не ладуй! [129] А тут староста, чути, вже й просить з-за стола.
Ладує Василь, ладую й я, як мали бесіду, але Василь, бачу, інак собі тоді ладував. От слухайте лиш. Ступає молодий через поріг, а тут їм таку вже дорогу підклали й устелили... Грим!!
– раз і другий, Ілаш лиш повалився Калині у ноги, а Василь - мені: ні пари з уст, а кров так косицями [130] і грає - геть мені мою рантухову [131] сорочку оббризкала.
129
– Заряджай (нім. laden)
130
– Квітками, закосичитися - заквітчатися.
131
– З білого тонкого полотна.
Молода зомліла. Брат імив Ілаша на руки, та лиш вдарився у стіну головою; а я знов пустив боржій коня - та до Василя: ні рушиться - куля пішла право крізь серце.
Я витяг йому боржій хустку з-за ременя, що йому сестра передала, та й заткав боржій рану. Чи віщувала, варе, [132] моя сестричка, як сю ширинку коциками [133] угорськими та леліточками [134] дорогими вишивала, до чого вона придасться? Не знаю. Я й раз питався, але вона мовчала та... в'яла. Як та квіточка без сонічка, в'яла любка моя, душечка моя, аж доки не зов'яла.
132
– Невже, дійсно (ром.).
133
– Груба волічка.
134
– Металічні бляшечки - жовтенькі або як срібло; їх нашивають на узорах на Буковині.